Жетон у неї був причеплений до пояса, тому вона розщібнула парку, щоб його було видно. А потім пішла до вхідних дверей і повернулася з двома копами. На них теж були парки, з нашивками «Поліція округу Вестчестер».
— Атас, лягаві, — сказав містер Томас, чого я зовсім не зрозумів. А згодом, коли спитав у мами, вона відповіла, що то жаргон з давніших часів, з 1950-х.
— Це міс Конклін, — представила її Ліз. — Моя подруга, і також вона була агенткою містера Томаса. Попросила мене підкинути її сюди, бо переживала, щоб усе майно не розтягли на сувеніри.
— Чи рукописи, — додала моя мати. Маленький диктофон вже надійно лежав у неї в сумці, а телефон — у задній кишені джинсів. — Особливо один, останню книжку з циклу романів, яку писав містер Томас.
Ліз промовисто зиркнула на неї — «годі, пригальмуй», — але мама не замовкала.
— Він щойно її дописав, і мільйони людей хочуть її прочитати. Я подумала, що мій обов’язок гарантувати їм таку можливість.
Судячи з вигляду, копам це було не дуже цікаво. Вони приїхали подивитися на кімнату, в якій помер містер Томас. А ще перевірити, чи в людей, яких помітили на території маєтку, є вагомі підстави тут перебувати.
— Здається, він помер у себе в кабінеті, — мама показала на «La Petite Maison».
— Угу, — кивнув один з копів. — І ми таке чули. Перевіримо. — Йому довелося схилитися і впертися долонями в коліна, щоб наші очі опинилися на одному рівні, бо я тоді був досить-таки дрібним. — Синку, тебе як звати?
— Джеймс Конклін. — Я виразно подивився на містера Томаса. — Джеймі. А це моя мама.
Я взяв її за руку.
— Прогулюєш сьогодні, Джеймі?
Перш ніж я встиг відповісти, вклинилась мама — гладенько, як по шовку ковзнула.
— Я зазвичай забираю його зі школи, але сьогодні боялася, що не встигну повернутися до закінчення уроків, тому ми заїхали раніше. Правда, Ліз?
— Підтверджую, — кивнула Ліз. — Офіцери, ми не ходили в кабінет, тому я не можу вам сказати, замкнено там чи ні.
— Хатня робітниця залишила його відчиненим, з тілом усередині, — озвався той, що говорив зі мною. — Але вона дала мені ключі, ми швиденько оглянемо там усе й замкнемо.
— Можеш їм сказати, що це не вбивство, — запропонував містер Томас. — У мене стався інфаркт. Біль був пекельний.
Нічого такого я їм казати не збирався. Якщо тобі дев’ять, ти не обов’язково дурень.
— А ключі від воріт у вас теж є? — до Ліз повернувся її професійний тон. — Бо коли ми приїхали, вони були відчинені.
— Ключ є, замкнемо, коли будемо виїжджати, — відповів другий коп. — Ви молодець, що поставили там машину, детективко.
Ліз розвела руки: мовляв, це звичайна річ.
— Якщо запитань до нас більше нема, ми не будемо вам заважати.
Той коп, що говорив зі мною, сказав:
— Нам треба знати, який із себе той цінний рукопис, щоб гарантувати його безпеку.
Цю подачу моя мати могла відбити.
— Оригінал він надіслав мені якраз минулого тижня. На флешці. Навряд чи є інший примірник. Він був параноїком.
— Так, був, — підтвердив містер Томас. Його шорти знов опустилися занадто низько.
— Добре, що ви були тут, наглянули, — сказав другий коп. Вони з напарником поручкалися не тільки з мамою та Ліз, а й зі мною. А потім пішли гравійною доріжкою до зеленого будиночка, в якому помер містер Томас. Згодом я дізнався, що чимало письменників помирають за своїми столами. Небезпечна професія, мабуть.
— Ходімо, чемпіоне. — Ліз спробувала взяти мене за руку, але я не дався.
— Ідіть постійте хвилину біля басейну, — попросив я. — Обидві.
— Навіщо? — спитала мама.
Я подивився на свою матір так, як, мабуть, ще ніколи не дивився — мов на дурну. Але тоді я справді вважав її дурною. Їх обох такими вважав. Дурними хамками.
— Бо ти отримала те, що хотіла, а мені треба подякувати.
— О Боже! — Мама знову ляснула себе долонею по лобі. — Чим я тільки думала? Дякую, Ріджисе. Дуже-дуже.
Мама скеровувала свою подяку до клумби, тому я взяв її за руку і розвернув.
— Мамо, він он там.
Вона ще раз подякувала, проте містер Томас не відповів. Здавалося, йому немає діла. Потім вона пішла до порожнього басейну, біля якого стояла Ліз і підкурювала наступну цигарку.
Насправді мені не треба було подякувати. Бо на той час я вже знав, що мертвим такі речі трохи як до сраки припарка. Але я все одно сказав «дякую». Це було ввічливо. Крім того, я хотів дізнатися ще дещо.
— Мамина подруга, — сказав я. — Ліз.
Містер Томас не відповів, але подивився на неї.
— Вона й досі вважає, що я все вигадую, коли кажу, що бачу вас. Тобто вона знає, що сталося щось дивне, бо дитина не може придумати весь цей сюжет — до речі, класно ви з Джорджем Тредґіллом розправилися…