— Марті, що сталося? — спитала мама.
Перш ніж він устиг відповісти, я показав йому свою індичку. Бо вигляд у нього був сумний, я хотів його підбадьорити, а ще тому, що я нею страшенно пишався.
— Дивіться, містере Беркетт! Я намалював індичку! Дивіться, місіс Беркетт!
Я підняв індичку і затулив нею своє обличчя, щоб показати місіс Беркетт. Не хотів, щоб вона думала, що я дивлюсь на її добро.
Містер Беркетт не звернув уваги. Думаю, він мене навіть не чув.
— Тіє, у мене жахлива новина. Сьогодні вранці померла Мона.
Мама впустила сумку з рукописом собі під ноги й закрила рота долонею.
— О ні! Скажіть, що це неправда!
Він розплакався.
— Вона встала вночі, сказала, що хоче ковток води. Я знову заснув, а вранці вона лежала на дивані, натягнувши до підборіддя плед, тому я навшпиньки прокрався на кухню і поставив каву, бо думав, що пахощі розб-б-б… розбудять…
Продовжувати він не міг — голос надламався. Мама розкрила йому обійми й пригорнула так, як мене, коли я ранився, хоча містерові Беркетту було близько ста років (сімдесят чотири, як я дізнався згодом).
Саме тоді місіс Беркетт і озвалася до мене. Розчути, що вона каже, було важко, однак легше, ніж декого з них, бо все ж вона ще була достатньо «свіжою».
— Індички зеленими не бувають, — зауважила вона.
— Ну, моя зелена, — заперечив я.
Мама все ще обіймала містера Беркетта і неначе заколисувала. Голосу місіс Беркетт вони не почули, бо не могли, а мене не почули, бо займалися дорослими речами: мама втішала, містер Беркетт голосно ридав.
Містер Беркетт сказав:
— Я подзвонив докторові Аллену, він прийшов і сказав, що в неї, мабуть, був сульт. — Принаймні так мені почулося. Він так сильно плакав, що розібрати було важко. — Він зателефонував у похоронне бюро. Її забрали. Не знаю, що я без неї робитиму.
— Якщо мій чоловік не схаменеться, він спалить твоїй матері волосся сигаретою, — зауважила місіс Беркетт.
Звісно, так і було. Я вже відчував запах паленого волосся, наче в перукарні. Мама була занадто чемною, щоб говорити про це, але вона розтисла обійми, а потім забрала в нього сигарету, кинула на підлогу і розтоптала. На мою думку, то був гидезний вчинок, так дико смітити, але я промовчав. Бо розумів, що ситуація особлива.
А ще я розумів: якщо розмовляти з місіс Беркетт далі, його це може налякати. І маму теж. Навіть мале дитя знає певні базові речі, якщо в нього з головою все гаразд. Треба казати «будь ласка», «дякую», не світити пісюном на людях, не плямкати і не розмовляти з покійниками, коли ті стоять поруч із живими, які ще тільки-тільки почали за ними сумувати. На свій захист я лише хочу сказати, що коли я її побачив, то не знав, що вона мертва. Згодом я вже краще навчився визначати різницю, але тоді я ще тільки вчився. У неї була прозора нічна сорочка, але не тіло. Мерці виглядають точнісінько так само, як і живі, за одним винятком: вони завжди в тому одязі, в якому померли.
А містер Беркетт тим часом переповідав, як усе сталося. Він розказував моїй матері, як сидів на підлозі біля канапи й тримав дружину за руку, доки не приїхав той дядько-лікар, а потім знову, доки не приїхав дядько з бюро ритуальних послуг, щоб її забрати. «Передав її в надійні руки» — так він сказав, хоча я не зрозумів, про що це, мама потім пояснила. І спочатку мені здалося, ніби він сказав «гримувальних послуг», тому я чомусь подумав про салон краси, може, через той запах, коли він припалив мамине волосся. Його плач уже був ущух, але тепер розгорівся з новою силою.
— Її персні зникли, — крізь сльози пожалівся він. — І обручка, і каблучка з тим великим діамантом. Я дивився на тумбочці біля її боку ліжка, куди вона їх кладе, коли втирає в руки той жахливо смердючий крем від артриту…
— Крем дійсно смердючий, — визнала місіс Беркетт. — Ланолін дістають з вивареної овечої вовни, але він справді допомагає.
Я кивнув, щоб показати: я розумію. Але нічого не сказав.