Сусідові я сказав, що спущуся в цілодобовий супермаркет по пачку сигарет (так, зрештою і мене наздогнала ця особливо паскудна звичка), але насправді мені просто треба було втекти від того запаху. Маючи вибір, бачити мерців — так, я досі їх бачу — чи знову переживати спогади, які оживають від запаху розлитого вина, я виберу мерців.
У будь-який окремо взятий день бісового тижня.
15
Чотири місяці в мами пішло на те, щоб написати «Секрет Роаноука», з вірним диктофоном напохваті. Якось я в неї спитав, чи писання книжки містера Томаса схоже за відчуттями на малювання картини. Вона замислилась, а потім відповіла, що це більше схоже на картину за номерами, коли ти просто виконуєш вказівки і зрештою наквецюєш щось таке, що нібито «можна взяти в рамку».
Вона найняла асистентку, щоб мати змогу працювати над романом майже повний робочий день. Під час однієї з наших прогулянок зі школи додому — взимку 2009–2010-го то були єдині її ковтки свіжого повітря — мама мені зізналася, що не може собі дозволити асистентку, але й не дозволити її собі теж не може. Барбара Мінз була свіжоспеченою випускницею англійської програми Вассарського коледжу, готовою гарувати в агенції за копійки заради досвіду. І насправді вона дуже навіть непогано працювала, на превелике щастя. Мені подобались її великі зелені очі, здавалися дуже красивими.
Мама писала, переписувала, перечитувала книжки про Роаноук і майже нічого більше за ці місяці. Вона жадала якнайкраще проникнутися стилем Ріджиса Томаса. Слухала мій голос. Прокручувала назад і вперед. Заповнювала відсутні елементи картини. Одного вечора, коли друга пляшка вина вже давно була відкоркована, я почув, як вона каже Ліз: якщо їй доведеться написати ще одне речення типу «високі пружні груди, увінчані рожевими пипками», вона з’їде з глузду. Також їй доводилося відповідати на дзвінки з профільних видань — одного разу навіть від Шостої сторінки «Нью-Йорк Пост» — про стан останньої книжки Ріджиса Томаса, бо чутки про неї ширилися найрізноманітніші. (Усе це я згадав до найменших подробиць, коли померла Сью Ґрафтон, не дописавши фінальну книжку свого алфавітного циклу детективів). Мама казала, що та брехня їй дуже важко далася.
— Ай, ти ж так добре брешеш, — пригадую, зауважила тоді Ліз, чим заробила мамин холодний погляд. За останній рік їхніх стосунків я помічав дедалі більше таких поглядів у бік Ліз.
Ріджисовій видавчині мама теж збрехала: сказала, що незадовго до смерті Ріджис дав їй вказівку — рукопис «Секрету» треба сховати від усіх (окрім мами, звісно) до 2010 року, «щоб розпалити цікавість читачів». Ліз прокоментувала, що це трохи купи не тримається, але мама відмахнулася: зійде.
— Все одно Фіона ніколи його текстів не вичитувала, — сказала вона, маючи на увазі Фіону Ярбро з видавництва «Даблдей» — видавництва, яке працювало з містером Томасом. — У неї було тільки одне завдання — писати Ріджису листи після того, як отримає новий рукопис, і повідомляти, що цього разу він перевершив сам себе.
Здавши врешті-решт цю книжку, мама ще тиждень нервово крокувала туди-сюди й до всіх огризалася (мене це огризання теж не оминуло), чекаючи, що Фіона подзвонить і скаже: «Цю книжку не Ріджис написав, це зовсім не його стиль, я думаю, це ти її написала, Тіє». Але зрештою все склалося добре. Або Фіона не здогадалася, або їй було байдуже. А оглядачі вже точно ні про що не здогадалися — книжку запустили у виробництво і надрукували восени 2010 року.
«Паблішерз Віклі»: «Усе найкраще Томас приберіг насамкінець!»
«Кіркус Рев’юз»: «Фанати звабливого дикунства в історичних пригодницьких романах знову пірнуть у любовну конюшину».
Двайт Ґарнер, «Нью-Йорк Таймс»: «Млява прісна проза — типовий Томас: грубий еквівалент тарілки, на яку кучугурою навалили їдла зі шведського стола в сумнівному ресторанчику при дорозі».
Рецензії маму не цікавили, її цікавив величезний аванс і поновлення потоку роялті від попередніх томів «Роаноука». Вона постійно скиглила про те, що їй перепало всього п’ятнадцять відсотків, хоча вона написала всю книжку. Зате дістала невеличку сатисфакцію, присвятивши її самій собі.