Я не збрехав, хоча роботи там було на пів години, не більше. День був погожий, яскраво світило сонце, і вона здавалася цілком нормальною — просто Ліз, мамина подруга, — та все одно така екскурсія непокоїла.
Гамбіт з домашкою вона проігнорувала повністю.
— Тут постійно когось ховають. Он, наліво глянь.
Вона показала пальцем і скинула швидкість від двадцяти п’яти миль до «ледве повзе». Там, куди вона вказувала, довкола труни над розверстою могилою скупчилися люди. Хтось типу священника стояв у головах могили, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Я зрозумів, що то не рабин, бо на голові в нього не було круглої шапочки.
Ліз зупинила машину. Ніхто з присутніх на службі не звернув на це уваги. Усі вслухалися в те, що говорив священник.
— Ти бачиш мерців, — сказала Ліз. — Я в це повірила. Та й важко не повірити після того, що було вдома у Томаса. А тут ти когось бачиш?
— Ні.
Раптом я стривожився ще сильніше. Не через Ліз, а тому, що почув новину — навколо нас цієї миті 300 000 трупів. І хоча я знав, що мерці зникають кудись через кілька днів — щонайбільше за тиждень, — я майже чекав побачити їх усіх біля своїх могил або прямо на них. А потім вони можуть посунути на нас, як зграя довбаних зомбі в кіно.
— Точно?
Я подивився на похорон (чи службу біля могили, чи як воно там зветься). Священник, напевно, проказував молитву, бо всі скорботно похилили голови. Усі, крім одного. Він просто стояв і безжурно дивився в небо.
— Отой, у синьому костюмі, — зрештою сказав я. — На ньому нема краватки. Він може бути мерцем, але я точно не знаю. Якщо вони помирають нормально, без чогось такого очевидного, то вигляд у них такий самий, як і у всіх.
— Я не бачу чоловіка без краватки.
— Ну от, значить, він мертвий.
— А вони завжди приходять на свій похорон? — спитала Ліз.
— Звідки мені знати? Це мій перший цвинтар, Ліз. Я бачив місіс Беркетт на її поховальній службі, але про цвинтарі не знаю, бо ми з мамою туди не ходили. Просто пішли додому.
— Але ти бачиш його. — Немов у трансі, вона втупилась у присутніх на похороні. — Можеш підійти й поговорити з ним, так само, як тоді — з Ріджисом Томасом.
— Я туди не піду! — Не хочеться зізнаватися, що ці слова я пропищав, але так воно й було. — Перед усіма його друзями? Перед дружиною і дітьми? Ти мене не змусиш!
— Видихай, чемпіоне, — вона розкуйовдила мені волосся. — Я просто намагаюся осягнути це розумом. Як ти думаєш, як він сюди потрапив? Навряд чи ж викликав «Убер».
— Не знаю, я хочу додому.
— Скоро поїдемо, — сказала вона, і ми продовжили кататися вулицями цвинтаря, минаючи склепи, пам’ятники й мільярд звичайнісіньких надгробків. Проїхали повз іще три церемонії поховання: дві були маленькі, як перша, де зірка шоу відвідала концерт інкогніто, а одна — масштабна, приблизно двісті людей зібралися на пагорбі, а головний (у шапочці — ставимо пташку, а ще в непоганому такому шарфику) говорив у мікрофон. Щоразу Ліз мене запитувала, чи бачу я покійника, а я щоразу відповідав, що поняття не маю.
— Та ти б мені не сказав, навіть якби бачив, — підколола вона. — Видно, що настрій у тебе паршивий.
— У мене не паршивий настрій.
— Паршивий. А якщо ти розкажеш Ті, що я тебе сюди привозила, ми з нею, скоріш за все, посваримось. Цікаво, чи міг би ти сказати їй, що ми їздили на морозиво, наприклад?
На той час ми знову виїхали на Вебстер-авеню, і я вже почувався трохи краще. І переконував себе, що Ліз має право цікавитися, що будь-хто на її місці цікавився б.
— Міг би. Якби ти мені його купила.
— Підкуп посадової особи! Злочин класу B!
Вона засміялася, знову скуйовдила мені волосся, і все в нас знову стало гаразд.
Ми виїхали з цвинтаря, і я побачив молоду жінку в чорній сукні, що сиділа на лавці, чекаючи автобус. А біля неї примостилася дівчинка в білій сукні й блискучих чорних черевичках. У дівчинки були рожеві щічки, золотаве волосся і діра в горлі. Я помахав їй рукою. Ліз цього не бачила: вона вишукувала прогалину в потоці транспорту, щоб у нього влитися. А я не розповів їй, що я бачив. Того вечора Ліз пішла після вечері: або на зміну, або до себе додому. І я ледь не розповів матері. Та все-таки змовчав. Зрештою я залишив дівчинку з золотавим волоссячком собі. Згодом я думатиму, що діра в горлі у дівчинки з’явилась, бо вона вдавилася їжею, і лікарі вирізали дірку, щоб вона могла дихати, але було вже запізно. Вона сиділа біля матері, а мати цього не знала. Проте я знав. Я бачив. Коли я їй помахав, вона помахала у відповідь.
18
Коли ми ласували морозивом у кафе «Лікеті-Спліт» (перед тим Ліз телефонувала моїй матері, щоб відзвітувати, де ми й що робимо), мамина подруга сказала: