— Мабуть, це так дивно. Те, що ти вмієш. Така чудасія. Тобі від цього не буває страшно?
Я хотів був спитати, чи не страшно їй уночі дивитися в небо, бачити зорі й розуміти, що вони там блимають вічно. Але обламався. Просто відповів: «Ні». До дивовижного звикаєш. Сприймаєш це як даність. Може, й намагаєшся це змінити, але сприймаєш. Передозування чудесним, от і все. Воно повсюди.
19
Про другий раз, коли Ліз забрала мене зі школи, я вам розкажу вже незабаром, але спершу треба розповісти про день, коли вони розбіглися. То був страшний ранок, повірте.
Я прокинувся того дня ще до будильника від маминого крику. Я вже чув, як вона лютує, але щоб так лютувала — ніколи.
— Ти принесла цю гидоту в квартиру? Де я живу з сином?
Ліз щось пробурмотіла у відповідь, але я не розчув, що саме.
— Думаєш, мені є до цього діло? — закричала мама. — В поліцейських серіалах це називають «тяжким злочином». Я не хочу в тюрму як співучасниця!
— Не драматизуй, — сказала Ліз. Цього разу гучніше. — Не було можливості, щоб…
— Це не має значення! — заверещала мама. — Вони були тут! Вони й досі тут! На йобаному столі біля йобаної цукорниці! Тяжкий злочин!
— Перестань це повторювати. Ми не в серії «Закону та порядку». — Тепер гучність голосу Ліз теж наростала. Наростала лють. Я стояв, притиснувши вухо до дверей своєї кімнати, босий і в піжамі. Серце вже калатало. То була не суперечка й навіть не сварка. То було щось більше. Гірше. — Якби ти не нишпорила у мене в кишенях…
— Обшукувала твій одяг? Ти це маєш на увазі? Та я тобі послугу хотіла зробити! Я збиралася віднести твою другу куртку від форми в хімчистку разом зі своєю вовняною спідницею! Як давно це там лежало?
— Недавно. Його власник поїхав з міста. Повернеться зав…
— Як давно?
І знову відповідь Ліз пролунала занадто тихо, щоб я міг почути.
— Тоді навіщо нести його сюди? Я не розумію. Чому ти не поклала його в сейф для зброї у себе вдома?
— У мене… — Вона затнулася.
— У тебе що?
— У мене взагалі немає сейфа для зброї. А в моєму будинку бувають пограбування. Крім того, я думала, що буду тут. Ми хотіли провести весь тиждень разом. Я думала, щоб зайвий раз не їздити.
— Щоб не їздити?
На це Ліз не відповіла.
— У твоїй квартирі немає сейфу для зброї. Цікаво, про що ще ти мені брехала?
Мамин голос більше не звучав розлючено. Принаймні не тієї миті. Вона говорила ображено. Наче от-от розплачеться. Мені хотілося вийти й сказати Ліз, щоб дала моїй мамі спокій, хай навіть це вона перша почала, коли знайшла те, що вона там знайшла — той тяжкий злочин. Але я просто стояв і слухав. І тремтів.
Ліз промимрила щось іще.
— Це тому в тебе проблеми в Департаменті? Ти ще й вживаєш, а не тільки… не знаю, перевозиш цю гидоту? Розповсюджуєш?
— Я не вживаю і не розповсюджую!
— Але передаєш їх далі! — Мамин голос знову наростав. — Мені це здається розповсюдженням. — А потім вона повернулася до того, що її по-справжньому турбувало. Ну, не єдиного, що турбувало, але єдиного найбільш тривожного моменту. — Ти принесла це в мою квартиру! Туди, де живе мій син. Зброю ти замикаєш у машині, я завжди на цьому наполягала, але тепер я знаходжу два фунти кокаїну в твоїй запасній куртці. — І тут вона розсміялася, проте не так, як сміються люди, коли їм смішно. — Твоїй запасній поліцейській куртці!
— Там не два фунти. — Прозвучало понуро.
— Я виросла, зважуючи м’ясо в татовій крамниці, — відповіла мама. — Коли в моїй руці опиняються два фунти, я про це знаю.
— Я їх заберу. От зараз візьму й заберу.
— Так і зроби, Ліз. У темпі зроби. А потім повертайся по свої речі. За домовленістю. Коли я буду вдома, а Джеймі не буде. А інакше ніколи.
— Ти ж не серйозно зараз говориш. — Але навіть крізь двері я почув, що вона сама не вірить у те, що каже.
— Цілком серйозно. Я зроблю тобі послугу і не повідомлю про свою знахідку твоєму капітану. Але якщо ти ще раз тут покажешся — крім того єдиного разу, коли забиратимеш свої лахи, — я повідомлю. Даю слово.
— Ти мене виганяєш? Справді?
— Справді. Забирай свою наркоту і пиздуй звідси.
Ліз розплакалась. Це було жахливо. А тоді, коли вона вже пішла, мама теж розплакалась, і це було ще гірше. Я вийшов на кухню і обійняв її.
— І багато ти чув? — спитала мама, та перш ніж я встиг відповісти: — Мабуть, усе. Я тобі не брехатиму, Джеймі. І не прикрашатиму. У неї була наркота, багато наркоти, і я хочу, щоб ти нікому й ніколи про це ні слова не сказав, домовились?