— То справді був кокаїн? — Я теж заплакав, але сам цього не усвідомлював, доки не почув свій голос — такий хрипкий.
— Справді. І раз уже ти стільки всього знаєш, я можу тобі розказати, що пробувала його в універі. Всього кілька разів. Тепер я скуштувала те, що було в пакетику, який знайшла, і язик занімів. Так, то був кокс.
— Але його нема. Вона забрала.
Мами (якщо вони хороші мами) знають, чого бояться дітлахи. Якийсь критик міг би це назвати романтичною вигадкою, однак я вважаю, що це просто практичний факт.
— Забрала, тепер у нас усе добре. Паскудно цей день почався, та вже все позаду. Ми підведемо під ним риску і підемо далі.
— Добре, але… Ліз і справді більше не твоя подруга?
Мама витерла обличчя рушником для посуду.
— Я думаю, вона вже давно не моя подруга. Я просто цього не знала. Іди збирайся до школи.
Того вечора, коли робив домашку, я почув з кухні «ґлаґ-ґлаґ-ґлаґ» і вчув запах вина. Той сморід був значно сильніший, ніж зазвичай, навіть у ті вечори, коли мама з Ліз набиралися винцем капітально. Я вийшов з кімнати подивитися, чи не розбила вона пляшку (хоча дзеленчання скла не було), і побачив, що мама стоїть над раковиною зі скляним глечиком дешевого червоного в одній руці та глечиком білого — в другій. Вона виливала все в раковину.
— А чому ти виливаєш? Скисло?
— Можна й так сказати, — відповіла вона. — Воно почало скисати ще вісім місяців тому. Пора зупинитися.
Згодом я дізнався, що після розриву з Ліз мама якийсь час ходила в групу «Анонімних алкоголіків», а потім вирішила, що їй воно ні до чого. («Старі шкарбани скиглять і ниють про склянку, яку вихилили тридцять років тому» — так вона це сформулювала.) Але я не думаю, що мама повністю покинула це діло, бо раз чи двічі вчув вино в її віддиху, коли вона цілувала мене на добраніч. Може, з клієнтом вечеряла. Але якщо в квартирі вона якусь пляшку й тримала, то я її ничку так і не знайшов (та й не дуже ретельно шукав). Знаю точно, що в подальші роки я жодного разу не бачив її п’яною чи з похмілля. І мене це цілком влаштовувало.
20
Після цього я ще довго не зустрічав Ліз Даттон, рік чи, може, трохи більше. Спочатку мені її бракувало, але скоро це скінчилося. Коли накочувало це почуття, я просто нагадував собі, як вона допекла мамі, сильно допекла. Я все чекав, що мама приведе ще якусь подругу для ночівлі, але цього так і не сталося. Взагалі. Одного разу я спитав, і вона відповіла: «Обпікшись на молоці, води боїшся. У нас усе добре, і це головне».
І в нас справді все було добре. Завдяки Ріджису Томасу — 27 тижнів у списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс» — і кільком новим клієнтам (одного з них знайшла Барбара Мінз, яка на той час працювала на повну ставку, і зрештою 2017 року її ім’я та прізвище опинилися на дверній табличці) агенція знову міцно стояла на ногах. Дядько Гаррі повернувся в спецзаклад у Бейонні (заклад той самий, керівництво інше), що було не супер, але краще, ніж раніше. Мама більше не була сердитою вранці, і новий одяг у неї з’явився. «Треба, — одного разу сказала вона мені того року. — Я від вина втратила п’ятнадцять фунтів».
На той час я вже вчився в середніх класах. У чомусь то було фігово, у чомусь — нормально, але мало один суперський плюс: студенти-спортсмени, які не мали занять в останній період дня, могли йти в спортзал, кімнату для малювання, музичний клас або відмічатися і вимітатися. Я грав у запасному складі шкільної баскетбольної команди, і сезон закінчився, та все одно на мене це правило поширювалося. Іноді я зазирав у кімнату для малювання, бо там, бувало, тусила зваблива Марі О’Меллі. Якщо вона не працювала над якоюсь аквареллю, я просто йшов додому. Погожої днини йшов пішки (ясна річ, сам, без супроводу), а за сльотаво-дощової їздив автобусом.
Того дня, коли Ліз Даттон повернулася в моє життя, я навіть забив на те, щоб шукати Марі, бо на день народження отримав нову ігрову приставку «Ікс-Бокс» і кортіло порубатися. Я вже дійшов до кінця доріжки й натягував на плечі рюкзак (часи, коли я носив його на одному плечі, скінчилися; шостий клас залишився в доісторичному минулому), аж раптом вона гукнула мене.
— Привіт, чемпіоне, що нового, бамбіно?
Вона стояла, спершись на своє персональне авто, схрестивши ноги в гомілках, вдягнена у джинси й блузку з глибоким декольте. На блузку був накинутий блейзер замість парки, та все одно на грудях стояв напис «Поліція Нью-Йорка», і Ліз, як у давні часи, відкинула полу, щоб показати мені наплічну кобуру. Тільки цього разу вона не була порожня.
— Привіт, Ліз, — промимрив я. Опустив погляд на кросівки й зробив розворот праворуч, на вулицю.