— Зачекай. Є розмова.
Я зупинився, але до неї не розвернувся. Так, наче вона була Медуза-Горгона і від одного погляду на її зміїсту голову я скам’янів би.
— Мені не можна. Мама розсердиться.
— А їй не треба знати. Повернися. Джеймі. Будь ласка. Дивитися на твою спину мені дуже боляче.
Голос у неї звучав так, наче їй справді було погано, і від цього й мені стало паскудно. Я розвернувся. Куртка знову була застебнута, але опуклість пістолета я все одно бачив.
— Я хочу, щоб ти поїхав зі мною покататися.
— Це погана ідея, — відповів я. І згадав одну дівчину, Рамону Шайнберг. Вона вчилася зі мною на початку року, ми разом відвідували кілька різних курсів, але потім зникла, і мій друг Скотт Абрамовіц сказав, що її викрав батько під час судової тяганини за опіку і забрав туди, звідки немає екстрадиції. Скотт сказав, що в цій країні хоча б мають бути пальми. Він сподівався на це.
— Мені потрібне твоє вміння, чемпіоне, — сказала Ліз. — Дуже потрібне.
На це я не відповів, але вона напевно помітила мої вагання, бо всміхнулася. То була та гарна усмішка, що підсвічувала її сірі очі. Того дня вони й анітрохи не були сталевими.
— Може, з цього вийде пшик, але я хочу спробувати. Хочу, щоб ти спробував.
— Спробувати що?
Вона не відповіла тоді, просто простягнула мені руку.
— Я допомогла твоїй матері, коли помер Ріджис Томас. Невже ти не допоможеш мені зараз?
Насправді це я допоміг своїй матері того дня, а Ліз просто нас підвезла, розчистивши дорогу на Спрейн-Брук-Парквей, але вона таки зупиняла машину, щоб купити мені «Вопер», коли мама вимагала не зупинятись. І віддала рештки свого напою, коли мені в роті геть пересохло від говоріння. Тому я сів у її машину. Мені було не по собі, але я сів. Дорослі мають владу, особливо коли слізно просять, а саме до цього вдалася Ліз.
Я спитав у неї, куди ми їдемо, і вона відповіла: «Для початку в Центральний парк. А після цього — може, ще в кілька місць». Я сказав, що маю бути вдома до п’ятої, бо мама хвилюватиметься. А Ліз відповіла, що постарається повернути мене до цього часу, але її справа дуже важлива.
І тоді вона розповіла мені, в чому суть.
21
Свою першу бомбу Гранатомет, як він сам себе називав, підклав у Істпорті, містечку на Лонг-Айленді, не так уже й далеко від Спіонка, колишньої домівки хатини дядька Гаррі (літературний жарт). Це було 1996 року. Гранатомет укинув динамітний патрон у сміттєвий бак біля туалетів супермаркету «Кінг Каллен». За таймер правив дешевий будильник, але пристрій спрацював. Динаміт вибухнув о 9-й вечора, якраз коли супермаркет зачиняли. Троє людей дістали поранення. Усі вони були працівниками магазину. У двох травми були незначні, але третій, коли рвонуло, саме виходив з чоловічого туалету. Цей чоловік залишився без ока й правої руки до ліктя. Через два дні на адресу департаменту поліції округу Саффолк надійшов папірець, надрукований на машинці «Ай-Бі-Ем Селектрик». На ньому було написано: «І як вам моя робота? Далі буде! ГРАНАТОМЕТ».
Гранатомет підклав дев’ятнадцять бомб, перш ніж насправді когось убив.
— Дев’ятнадцять! — вигукнула Ліз. — І це ж він старався. Розпихав їх по всіх п’яти районах, і ще парочку в Нью-Джерсі заклав — у Джерсі-Сіті та Форт-Лі — для розмаїття. Усі з динаміту, виробництва Канади.
Але скалічених і поранених було багато. Їхнє число наближалося до п’ятдесяти того дня, коли він нарешті вбив людину — чоловіка, який схибив, зайшовши в ту телефонну будку на Лексингтон-авеню. Після кожного бабаху до відділка поліції, відповідального за район, у якому цей бабах стався, надходила записка, і слова в ній були завжди однакові: «І як вам моя робота? Далі буде! ГРАНАТОМЕТ».
До Річарда Скелайза (так звали загиблого з телефонної будки) між вибухами минав чималий період. Мінімальний між двома був півтора місяця. Найдовше про них не чули приблизно протягом року. Але після Скелайза Гранатомет прискорився. Бомби ставали більшими, годинникові механізми — складнішими. Дев’ятнадцять вибухів пролунали з 1996-го по 2009-й — двадцять, якщо рахувати бомбу в телефонній будці. Між 2010-м та погожим травневим днем, коли в моє життя повернулася Ліз, він підклав ще десять: двадцятеро поранених, троє вбитих. На той час Гранатомет перестав бути просто міською легендою і головним героєм новин на NY1; про нього вже знала вся країна.
Він вправно обходив камери стеження, а ті, яких не міг уникнути, показували просто хлопця в пальті, сонцезахисних окулярах і низько натягнутій на лоба бейсболці «Янкіз». Голову він тримав теж низько. По боках і ззаду під ремінцем бейсболки видно було сиве волосся, але то могла бути перука. Упродовж сімнадцяти років, доки тривало його «царство терору», було організовано три різні опергрупи для пошуку і затримання. Першу розформували під час тривалої перерви в його «царюванні», коли поліція вирішила, що йому каюк. Другу — під час великої чистки в департаменті. Третю створили 2011-го, коли стало зрозуміло, що Гранатомет перейшов у турборежим. Усе це не Ліз мені розповіла дорогою в Центральний парк — я сам дізнався згодом, як і про багато іншого.