— Що ніколи не знаєш, — сказала жінка за стійкою таким тоном, наче сповіщала велику істину. — Ти просто ніколи не знаєш!
— Він добре вмів прикидатися, от і все, — відповіла Ліз.
«Свояк свояка бачить здалека», — подумав я.
У ліфті я спитав:
— Якщо ти в опергрупі, то чому ти зараз не з опергрупою?
— Чемпіоне, не тупи. Я що, мала взяти тебе в опергрупу? І так довелося вигадувати про тебе історію в реєстратурі, це вже погано. — Ліфт зупинився. — Якщо хтось про тебе спитає, пам’ятай, чому ти тут.
— Мононуклеоз.
— Так.
Але питати не було кому. Кімната прибиральників стояла порожня. Двері хрест-навхрест перегороджувала жовта стрічка з написом «ПОЛІЦІЯ РОЗСЛІДУВАННЯ НЕ ЗАХОДИТИ». Ми з Ліз пірнули під неї. Ліз не випускала моєї руки. Там були лавки, кілька стільців і приблизно два десятки шафок. А ще — холодильник, мікрохвильовка і тостер-пічка. Біля пічки стояла розпечатана коробка «Поп-тартів», і я подумав, що від «Поп-тарту» не відмовився б. Але Кеннета Терріо там не було.
На шафках були імена й прізвища, тиснені на пластикових етикетках. Ліз відчинила шафку Терріо, скориставшись хустинкою, бо на дверцятах залишився порошок для зняття відбитків. Відчиняла поволі, наче очікувала, що він сховався всередині, як бабай у дитячій шафі. Терріо й був своєрідним бабаєм, але в шафці його не виявилося. Вона була порожня. Копи звідти все вибрали.
І знову Ліз сказала «бля». Я подивився на свій телефон, щоб дізнатися час. Двадцять на четверту.
— Я знаю, знаю, — промовила вона. Її плечі поникли, і хоча мене обурювало те, як вона мене просто згребла в оберемок і забрала, водночас мені було трохи її жаль, і я нічого не міг з собою вдіяти. Я згадав, як містер Томас казав, що моя мама постаріла. І тепер я бачив, що мамина втрачена подруга постаріла. І схудла. А ще я не міг не визнати, що відчуваю певний захват, бо вона намагалася вчинити правильно і врятувати життя. Вона була як героїня фільму, самотня вовчиця, що прагне самотужки розплутати справу. Можливо, їй справді не було наплювати на невинних людей, яких могла знищити Гранатометова остання бомба. Мабуть, її це зачіпало. Але тепер я знаю, що так вона хотіла врятувати свою роботу. Мені не подобається думати, що то був її головний стимул, однак у світлі того, що сталося згодом (до цього я ще дійду), доводиться думати, що так і було.
— Добре, ще одна спроба. І перестань зиркати на свій дурний годинник, чемпіоне. Я знаю, котра година. Які б там у тебе не були проблеми, якщо я не привезу тебе додому до того, як з’явиться твоя мати, у мене проблеми будуть ще більші.
— Вона все одно піде з Барбарою десь випити і тільки потім поїде додому. Барбара тепер працює в агенції. — Не знаю, навіщо я це сказав. Мабуть, мені й самому хотілося врятувати життя невинним людям, хоча це й здавалося не дуже реальним, бо я сумнівався, що ми знайдемо Кеннета Терріо. Думаю, справжня причина крилася в тому, що Ліз мала такий прибитий вигляд. Вигляд загнаної в куток.
— Що ж, тоді пощастило, — сказала Ліз. — Усе, що нам треба, — ще одна спроба.
23
Будівля «Фредерік Армз» була дванадцяти- чи чотирнадцятиповерховою, сіра цегла, з ґратами на вікнах квартир першого та другого поверхів. Підлітку, який виріс у Палаці-на-Парк, вона здавалася більше схожою на тюрму, як у «Втечі з Шоушенку», ніж на багатоквартирну будівлю. І Ліз миттєво зрозуміла, що всередину нам не потрапити, не кажучи про квартиру Кеннета Терріо. В будівлі аж кишіло копами. Роззяви стояли посеред вулиці, впритул до поліцейських козлів-барикад, клацали фотки. Фургони телевізійних новин були припарковані обабіч вулиці вздовж усього кварталу, з нашорошеними антенами й зміїстими кабелями повсюди. Угорі навіть завис гелікоптер Четвертого каналу.
— Дивись! — показав я. — Стейсі-Енн Конвей! Вона з «NY1»!
— Спитай, яке мені діло, — відмахнулася Ліз.
Я питати не став.
Нам пощастило не нарватися на журналістів у Центральному парку й лікарні, а тепер я зрозумів причину. Просто вони всі були тут. Я подивився на Ліз і побачив, що по щоці в неї збігає сльоза.
— Можна сходити на його похорон, — запропонував я. — Він може бути там.
— Його, мабуть, відправлять у крематорій. У приватному порядку, коштом міста. Родичів у нього немає. Він пережив їх усіх. Я відвезу тебе додому, чемпіоне. Вибач, що притягла аж сюди.
— Та нічого. — Я погладив її руку. Знав, що мама б цього не схвалила, але мами поряд не було.
Ліз розвернула машину на 180 градусів і рушила в бік моста Квінзборо. За квартал від «Фредерік-Армз» я глянув на маленьку продуктову крамничку з мого боку вулиці й сказав: