Терріо повернув голову. І мені полегшало, бо після цього руху сховалася найгірша частина вихідного отвору. Але водночас мені стало й важче, бо його обличчя з одного боку було нормальним, а з другого — геть набряклим і деформованим, як у того Дволикого в коміксах про Бетмена. Найгіршим було те, що тепер він дивився на мене.
Я їх бачу, і вони про це знають. Так було завжди.
— Спитай у нього, де бомба, — сказала Ліз. Кутиком рота, як шпигунка в комедії.
Тротуаром ішла жінка з немовлям у слінгу. Вона кинула на мене недовірливий погляд. Може, тому, що вигляд у мене був дивний чи від мене тхнуло блювотинням. А може, і те, і те водночас. Мені вже було наплювати. Усе, чого я хотів на ту мить, — зробити те, для чого мене сюди притягла Ліз Даттон, і забратися звідти нахрін. Я дочекався, коли жінка з малюком зайдуть усередину.
— Де бомба, містере Терріо? Остання бомба?
Спершу він не відповів, і я подумав: «Так, у нього мозок вилетів, він тут, але говорити не може, кінець історії». А тоді він раптом озвався. Слова не зовсім накладалися на рухи його губ, і мені сяйнуло, що говорить він з якогось іншого місця. Неначе з пекла, з затримкою в часі. Стало страшно до всирачки. Якби я знав, що саме тоді в нього увійшло і заволоділо ним, щось жахливе, було б іще гірше. Але чи знаю я це зараз? Ну, так, щоб напевно? Ні. Здогадуюсь.
— Я не хочу тобі казати.
Мене це так приголомшило, що я не міг і слова промовити. Ще ніколи раніше я не чув такої відповіді від мерця. Хоча, правду кажучи, досвід у мене був небагатий, проте до тієї миті я був певен, що вони мусять казати тобі правду, від початку і щоразу.
— Що він сказав? — спитала Ліз. І досі кутиком рота.
Я проігнорував її та знову заговорив до Терріо. Навколо не було ні душі, тому я промовив голосніше, чеканячи кожне слово. Так звертаються до глухого чи до людини, яка погано знає твою мову.
— Де… остання… бомба?
Також я б сказав, що мерці не відчувають болю, що біль для них уже в минулому. І Терріо, здавалося, зовсім не потерпав від катастрофічної рани, яку сам собі завдав. А проте його напіврозпухле обличчя скривилося так, наче я його обпік чи вдарив ножем у живіт, а не просто поставив запитання.
— Не хочу тобі казати!
— Що він… — знову почала Ліз, але тут з крамниці вийшла жінка з дитиною. В руці вона тримала лотерейний білет. Дитина в слінгу розмазувала по личку вафельку «Кіт-Кат». Та щойно малий глянув на лавку, де сидів Терріо, як зайшовся плачем. Мама, певно, вирішила, що її дитина побачила мене, бо знову на мене зиркнула, меганедовірливим поглядом, і квапливо пішла геть.
— Чемпіоне… Тобто Джеймі…
— Заткнися, — сказав я. А тоді, бо мама не похвалила б мене за те, що так розмовляю з дорослими: — Будь ласка.
Я знову перевів погляд на Терріо. Від гримаси болю його знівечене обличчя здавалося ще більш пошматованим, та раптом я зрозумів, що мені на це начхати. Він скалічив стільки людей, що на цілу лікарняну палату вистачить; він убивав людей; і якщо та записка, яку він почепив собі на груди, була правдива, то помер, намагаючись забрати з собою на той світ ще більше народу. Я вирішив, що сподіваюся на його великі страждання.
— Де… вона… ти… йобаний виблядок?
Він притиснув руки до живота, зігнувся в три погибелі так, наче його зсудомило, застогнав. А тоді здався.
— «Кінг Каллен». Той супермаркет «Кінг Каллен» в Істпорті.
— Навіщо?
— Подумав, що буде правильно закінчити там, де почав, — відповів Терріо і пальцем накреслив у повітрі коло. — Замкнути коло.
— Ні, навіщо таке робити? Навіщо закладати бомби?
Він посміхнувся. І те, як від цього зіжмакалася роздута половина його обличчя, у мене й досі перед очима стоїть, розбачити не зможу вже ніколи.
— Тому що, — сказав він.
— Тому що чому?
— Тому що мені так хотілося.