25
Коли я переповів Ліз усе почуте від Терріо, вона страшенно зраділа, інакше й не скажеш. Я міг її зрозуміти. Це ж не вона дивилася на чоловіка, який зніс собі пострілом майже половину голови. Вона сказала, їй треба зайти в крамницю, купити дещо.
— А мене тут з ним залишиш?
— Ні, йди до машини. Чекай мене там. Я на хвилинку.
Терріо сидів і зирив на мене — одне око більш-менш нормальне, друге витягнуте з очниці. Я фізично відчував на собі його погляд. Він нагадав мені про той випадок, коли я їздив у табір і підчепив вошей, через що довелося мити голову тим смердючим шампунем разів так із п’ять, поки вони всі не вивелися.
Шампунь не усунув би моїх відчуттів від Терріо. Тільки забратися від нього подалі допомогло б у цьому, тому я вчинив так, як сказала Ліз. Відійшов до пральні й зазирнув у вікно, на жінку, яка досі складала одяг. Вона мене побачила й помахала рукою. Це нагадало дівчинку з дірою в горлі, як вона мені махала, і на якусь жахливу мить мені здалося, що жінка в автоматичній пральні теж мертва. От тільки мрець не став би складати одяг. Вони тільки стоять. Чи сидять, як Терріо. Тому я помахав їй у відповідь. І навіть усміхнутися спробував.
А потім розвернувся до крамнички. Сказав собі, що хочу подивитися, чи Ліз уже вийшла, та причина була не в цьому. Я подивився, щоб дізнатися, чи Терріо й досі зирить на мене. А він зирив. Підняв одну руку долонею догори: три пальці притиснуті до долоні, вказівний стримить угору. Потім зігнув його, один раз, другий. Дуже повільно. Хлопче, підійди.
І я пішов. Ноги неначе рухалися з власної волі. Я не хотів, але здавалося, що вдіяти з собою нічого не можу.
— Їй наплювати на тебе, — сказав Кеннет Терріо. — Пофіг. Чхала на тебе. Вона тебе використовує, хлопче.
— Іди нахер, ми рятуємо життя людей. — Тієї миті повз мене ніхто не проходив, але навіть якби й були перехожі, то мого голосу вони б не почули. Бо він украв мій голос, і назовні виходив тільки шепіт.
— Вона рятує свою роботу.
— Що ти можеш знати, псих скажений? — І досі тільки шепіт, а ще мені здавалося, що я от-от обпісяюся.
Він нічого не відповів, тільки посміхнувся злостиво. То й була його відповідь.
З крамниці вийшла Ліз. В руках у неї був дешевий пластиковий пакет, із тих, які в ті часи в магазинах роздавали безплатно. Вона глянула на лавку, де сидів спотворений чоловік, якого вона бачити не могла. Потім на мене.
— Чого ти тут стоїш, че… Джеймі? Я ж тобі сказала, йди до машини. — І перш ніж я встиг відповісти, швидко й різко, наче я злочинець у поліцейському серіалі, сиджу в кімнаті для допитів: — Він тобі ще щось сказав?
«Що тобі є діло тільки до твоєї роботи, — хотів було відповісти я. — Але, мабуть, я й так це знав».
— Ні, — сказав я. — Ліз, я хочу додому.
— Поїдемо. Поїдемо. Тільки мені ще одну штуку треба зробити. Хоча ні, дві, ще ж прибрати після тебе в машині.
Вона обійняла мене за плечі (як добра матуся) і повела повз пральню самообслуговування. Я б іще раз помахав жіночці з одягом, але вона вже стояла спиною до вікна.
— Я дещо намутила. Не думала, що випаде нагода скористатися, та завдяки тобі…
Коли ми підійшли до її машини, вона витягла з крамничного пакета телефон-розкладачку. Він ще був упакований у пластик. Я прихилився до вітрини «Ремонту взуття» і спостерігав, як Ліз із ним вовтузиться, поки той не запрацював. Уже була чверть на п’яту. Якщо мама пішла з Барбарою десь випити, ми ще могли встигнути додому до її повернення… та чи зможу я зберегти в таємниці пригоду того дня? Я не знав, і на ту мить це не здавалось аж таким важливим. Хотілося б, щоб Ліз бодай за ріг від’їхала. За те, що я для неї зробив, вона могла нюхати мою блювоту ще довго. Але вона була надто збуджена. Крім того, попереду маячила бомба. Я згадав усі фільми, в яких годинник веде зворотний відлік до нуля, і герой думає, який дріт йому перерізати: червоний чи синій.
А Ліз уже телефонувала.
— Колтон? Так, це… заткнися, просто послухай. Пора зробити сам знаєш що. Ти мій боржник, боржок великий, настав час повертати. Зараз я розповім, що ти точно маєш сказати. Потім записати… я сказала, заткнись!
Вона так люто це виплюнула, що я аж зробив крок назад. Я ще ніколи не бачив Ліз такою і зрозумів, що вперше бачу її в іншому житті. Поліцейському житті, де вона мала справу з різною наволоччю.
— Запиши на диктофон, потім на папері, потім передзвони мені. Виконуй. — Вона замовкла. Я крадькома зиркнув на крамничку. Обидві лавки були порожні. Від цього мало би полегшати, але чомусь я полегшення не відчув.
— Готово? Добре. — Ліз заплющила очі, відокремившись від усього, крім слів, які хотіла сказати. А тоді заговорила, повільно і зважено: — «Якщо Кен Терріо справді був Гранатометом»… Тут я вклинюсь і скажу, що хочу це записати на диктофон. Ти дочекаєшся, коли я скажу: «Давайте спочатку». Це ясно?