— А можна вже їхати додому? — спитав я у Ліз. — Будь ласка.
— Так. Ти розкажеш про все матері?
— Не знаю.
Вона всміхнулася.
— Це було риторичне питання. Авжеж, розкажеш. Ну, нічого страшного, мені від цього ні холодно ні жарко. А знаєш чому?
— Бо ніхто не повірить.
Вона погладила мене по руці.
— Саме так, чемпіоне. В яблучко.
27
Ліз висадила мене на розі вулиці й помчала геть. А я пішов до нашого будинку. Виявилося, що мама нікуди не ходила випити з Барбарою. Барб застудилася і сказала, що після роботи одразу піде додому. Мама сиділа на сходах з телефоном у руці.
Побачивши, як я наближаюсь, вона стрімко злетіла зі сходів і панічно згребла мене в обійми, так міцно, що мені аж дух забило.
— Де ти, бляха, був, Джеймсе? — Як ви могли здогадатися, так вона мене називала тільки тоді, коли була дико сердита. — Як можна бути таким безголовим? Я обдзвонила всіх, кого можна, думала вже, що тебе викрали, я навіть збиралася зателефонувати…
Розімкнувши обійми, вона відсторонилася на відстань витягнутої руки. Я побачив, що вона плакала, і сльози потекли знову, і від цього на душі стало дуже паскудно, хоча моєї провини в цьому всьому й не було. Напевно, тільки твоя мати може змусити тебе почуватися гівняніше за саме гівно.
— Це Ліз? — І не чекаючи відповіді: — Вона. — А потім тихим змертвілим голосом: — От сука.
— Мамо, мені треба було з нею поїхати, — сказав я. — Дійсно треба було.
І я теж розплакався.
28
Ми піднялися в квартиру. Мама зварила кави й мені налила чашку. Мою першу. Відтоді я з цієї голки не злазив. Я розповів матері майже все. Як Ліз чекала біля школи. Як вона сказала, що від того, чи знайдуть останню бомбу Гранатомета, залежить життя людей. Як ми їздили в лікарню і додому до Терріо. Я навіть розповів, який жахливий вигляд мав Терріо з деформованою від пострілу половиною голови. Про що я промовчав, то це як я розвернувся і побачив, що він стоїть біля машини Ліз, так близько, що міг схопити мене за руку… якщо мерці можуть хапати — а про це я не хотів дізнаватися нізащо в світі. І не розповів їй, що він сказав, але тієї ночі, коли я ліг спати, ці слова забемкали в голові, мов тріснутий дзвін: «Ще побачимось… чемпіоне».
Мама постійно повторювала «добре» і «я розумію», хоча вигляд у неї при цьому ставав дедалі сумніший. Але їй треба було знати, що відбувалося на Лонг-Айленді, та й мені теж. Вона увімкнула телевізор, і ми посідали на канапу дивитися. Льюїс Додлі з NY1 вів прямий репортаж з вулиці, перегородженої поліцейськими загатами. «Схоже, поліція дуже серйозно сприйняла цю наводку, — коментував він. — За даними нашого джерела в департаменті поліції округу Саффолк…»
Я згадав гелікоптер новинарів, що кружляв над «Фредерік-Армз», і подумав, що він, напевно, мав удосталь часу переміститися на Лонг-Айленд. Тому я схопив у мами з колін пульт і перемкнув на Четвертий канал. І там, ясна річ, показували вже дах супермаркету «Кінг Каллен». Паркувальний майданчик був забитий поліцейськими автівками. А біля головного входу стояв фургон, що міг належати тільки групі розмінування. Я побачив, як усередину заходять двоє копів у шоломах, з парою собак на повідках. Гелікоптер був занадто високо, щоб роздивитися, чи були на копах-саперах, крім шоломів, куленепробивні жилети й бронекуртки. Та я певен, що були. Але не на собаках. Якщо Гранатометова бомба вибухне, поки вони перебуватимуть усередині, собак рознесе на шматки.
Журналіст у гелікоптері саме казав: «Нам повідомили, що всіх покупців і персонал евакуювали, вони в безпеці. Хоча може бути, що це ще одна фальшива тривога, яких було безліч за часів Гранатометового царства терору… — (Угу, він так і сказав.) — Але сприймати такі повідомлення серйозно — завжди наймудріший спосіб дії. Наразі відомо тільки те, що саме тут Гранатомет заклав свою першу бомбу і що жодної бомби поки що не знайшли. Студіє».
На екрані за спиною у ведучих новин висіло фото Терріо, можливо, з його лікарняної перепустки, бо на вигляд він був доволі старий. Кінозіркою його складно було назвати, та все одно він виглядав достобіса краще, ніж на тій лавці. Сфабриковану наводку Ліз могли й не сприйняти серйозно, якби один зі старших детективів департаменту не згадав справу з часів свого дитинства, історію Джорджа Метескі, якого преса охрестила Божевільним бомбером. Під час власного царства терору, яке тривало з 1940-го по 1956-й, Метескі заклав тридцять три саморобні бомби, і в зародку була схожа образа, у його випадку — від компанії «Консолідейтид Едісон».