Після такого на тренування йти розхотілося, але якби я не пішов, тренер зателефонував би мамі й спитав, де я. Тоді вже вона захотіла б дізнатися, де я був. І що я їй скажу? Що боявся Гранатомета, який може підстерігати мене за рогом? Чи у вестибюлі YMCA? Чи (чомусь це було найбільшим жахіттям) у душовій, невидимий для голих хлопців, які споліскуватимуться від хлорки?
Я мав їй повідомити, що в неї клятий рак?
Тому я пішов і, як ви могли здогадатися, плавав хріново. Тренер наказував тримати голову рівно, довелося вщипнути себе під пахвою, щоб стриматись і не розплакатися. Сильно вщипнути.
Коли я повернувся додому, мама все ще була заглиблена в той свій рукопис. Я не бачив, щоб вона курила, відтоді як пішла Ліз, але знав, що іноді, коли мене поряд нема, вона випиває — з авторами й різними там редакторами, — тому я принюхався, коли цілував її. Однак нічого не відчув, крім легкого запаху парфумів. Чи крему для обличчя, бо ж була субота. Ну, коротше, чогось такого жіночого.
— Джеймі, чого сопиш, застудився? Ти ж після плавання як слід висушився?
— Ага. Мам, ти ж більше не куриш, правда?
— А, он воно що. — Вона відклала рукопис і потягнулася. — Ні, жодної не скурила, відколи Ліз пішла.
«Відколи ти її вигнала», — подумки уточнив я.
— А до лікаря ти давно ходила? На профілактичний огляд?
Мама спантеличено глянула на мене.
— Ти про що взагалі? У тебе зморшка залягла між бровами.
— Ну, — протягнув я. — Крім тебе в мене нікого нема. Якщо з тобою щось станеться, я ж не поїду жити до дядька Гаррі, правда?
Почувши це, вона скривила кумедну міну, а тоді розсміялась і пригорнула мене.
— Синку, зі мною все нормально. Два місяці тому був щорічний огляд. Склала його на відмінно.
Вигляд у неї справді був хороший. Квітучий, як то кажуть. Вона не схудла так, щоб аж помітно було, і не викашлювала мозок. Хоча рак не конче мусив бути в горлі чи легенях, я про це знав.
— Ну… добре тоді. Я радий.
— Та я теж. Так, піди звари мамі чашку кави, а я тим часом доб’ю цей рукопис.
— А він хороший?
— Взагалі-то так.
— Кращий за книжки містера Томаса про Роаноук?
— Набагато кращий, але, на жаль, не в комерційному плані.
— А можна й мені чашку кави?
Вона зітхнула.
— Пів чашки. Все, дай дочитати.
32
Під час останнього іспиту з математики того року я визирнув у вікно й побачив Кеннета Терріо, який стояв на баскетбольному майданчику. Він показав свій фокус із посмішкою та пальцем. Я подивився на свій тест, потім знову підвів погляд. Усе ще на місці, тільки тепер ближче. Він повернув голову, щоб я міг як слід роздивитися фіолетово-чорний кратер і кістки-ікла, що стирчали навколо нього. Я знову опустив погляд на тест, а коли втретє подивився у вікно, Терріо зник. Однак я знав, що він повернеться. Він був не такий, як інші мерці. Нічого спільного він не мав з іншими.
До того часу, коли містер Лаґарі попросив нас здавати, я ще не розв’язав останні п’ять задач. За той тест я отримав «D» з мінусом, а вгорі була приписка: «Я розчарований, Джеймі. Ти можеш краще. Що я кажу принаймні один раз у кожному класі?» А казав він, що в математиці не можна відставати, бо вже ніколи не надолужиш.
Але математика в цьому не була унікальна, хай там що собі думав містер Лаґарі. Те саме стосувалося більшості предметів. І неначе на підтвердження цієї думки, я того ж дня, тільки пізніше, завалив тест з історії. Не через те, що біля дошки стовбичив Терріо чи що там. Я просто не міг позбутися думки, що він міг би стояти біля дошки.
Я запідозрив, що він хоче, щоб я провалювався на іспитах. Ви можете посміятися з цього, але є ще один давній вислів: якщо у вас параноя, це ще не значить, що за вами ніхто не стежить. Кілька паршиво написаних тестів не могли завадити мені скласти все, особливо в кінці року. А далі будуть літні канікули. Та що робити з наступним роком, якщо Терріо нікуди не дінеться?
А ще — раптом він набирався сили? У таке я вірити не хотів, але сама його присутність у нашому світі неначеб натякала на те, що це може бути правдою. І найпевніше, це таки правда.
Мені могло полегшати, якби я комусь розповів. І найлогічніше було б звернутися до мами, вона мені повірить, але я не хотів її лякати. Вона вже й так удосталь набоялася, коли думала, що агенція піде на дно і вона не зможе піклуватися про мене й свого брата. Те, що я допоміг їй тоді виплутатися з неприємностей, могло викликати в неї почуття провини за те, в що я вляпався тепер. Я в цьому логіки не бачив, а от вона могла роздивитись. Крім того, вона хотіла залишити позаду всю цю лабуду з моєю здатністю бачити мерців. І ось найголовніше: що вона могла вдіяти, навіть якби я їй розповів? Звинуватити Ліз у тому, що вона звела мене з Терріо. Та й усе.