Мама кинула торбу з рукописом і свою сумочку на диван і сіла. Диван пердючо рипнув, що зазвичай викликало в нас напад сміху. Але не того дня.
— Боже, ну що за блядство, — зітхнула мама і одразу ж підняла руку жестом «стоп». — Ти…
— Нічого не чув, нє-а, — підтвердив я.
— Добре. Треба купити собі комірець з електрошокером, який б’ється щоразу, коли я матюкаюся при тобі. Хоч так навчуся. — Вона випнула нижню губу і здмухнула з лоба гривку. — Мені ще двісті сторінок найсвіжішого Ріджиса прочитати…
— А цей як називається? — спитав я, знаючи, що в назві точно будуть слова «з Роаноука». Вони завжди там були.
— «Діва-примара з Роаноука». Один з його найкращих, багато се… багато поцілунків і обіймів.
Я наморщив носа.
— Вибач, малий, але жінкам подобається калатання серця і розпашілі стегна. — Вона кинула погляд на торбину з «Дівою-примарою з Роаноука», скріплену звичними шістьма-сімома гумками, одна з яких завжди ляскала і примушувала маму видавати найдобірніші матюки. Багатьма я й досі користуюся. — Мені вже нічого не хочеться, крім келиха вина. А може, й цілої пляшки. Мона Беркетт була знаменитою занозою в задниці, без неї йому насправді може бути й краще, але зараз він убитий. Дуже сильно сподіваюся, що в нього є родичі, бо ідея бути головною втішальницею мені якось не дуже.
— Вона його теж любила, — сказав я.
Мама якось дивно на мене глянула.
— Так? Ти думаєш?
— Я знаю. Вона сказала щось погане про мою індичку, а потім заплакала й поцілувала його в щоку.
— Джеймсе, ти це собі науявляв, — сказала мама, але без особливого ентузіазму.
На той час вона вже знала, я впевнений, що знала, однак дорослим важко дається віра. А чому? Я вам розкажу. Коли в дитинстві вони дізнаються, що Санта-Клаус — це фейк, Золотоволоска — не справжня дівчинка, а великодній кролик — це туфта (всього три приклади, я можу навести більше), все ускладнюється і вони перестають вірити в будь-що, чого не можуть побачити на власні очі.
— Нє-а, не науявляв. Вона сказала, що не бути мені Рембрандтом. А хто це?
— Художник, — мама знову здмухнула гривку. Не знаю, чому вона її не відрізала чи не носила іншої зачіски. Бо вона могла, така була красива.
— Коли підемо вечеряти, не смій нічого казати містерові Беркетту про те, що тобі привиділося.
— Не скажу, — пообіцяв я. — Але вона права. Моя індичка — відстій.
І від цього мені стало дуже сумно.
Мабуть, мама це побачила, бо розкрила мені обійми.
— Синку, іди сюди.
Я підійшов і обійняв її.
— Твоя індичка — красуня. Це найкрасивіша індичка, яку я бачила в житті. Я повішу її на холодильник, і вона висітиме там вічно.
Я обійняв маму з усією своєю силою і притулився лобом до ямки на її плечі, щоб вдихати пахощі парфумів.
— Я люблю тебе, мам.
— І я тебе люблю, Джеймі, сильно-пресильно. А тепер іди пограйся чи подивись телик. Мені треба зробити кілька дзвінків, а потім замовлю китайську їжу.
— Добре. — Я вже рушив у бік своєї кімнати, та раптом зупинився. — Вона поклала свої персні на верхню полицю шафи в коридорі, за якимись альбомами.
Мама подивилася на мене, розтуливши від подиву рота.
— Навіщо?
— Я в неї спитав, вона сказала, що не знає. Сказала, що на той час її думки вже потопали в крові.
— Господи, — прошепотіла мама і притулила долоню до горла.
— Придумай, як йому про це сказати, коли будемо їсти китайське. Тоді він не розхвилюється. А можна мені курку генерала Цо?
— Так, — кивнула вона. — І коричневий рис, не білий.
— Так-так-так, — відповів я і пішов гратися з лего. Я майстрував робота.
3
Квартира Беркеттів була меншою за нашу, але гарною. Після вечері, коли ми вже ласували печивом з передбаченням (моє повідомило, що «пір’їна в руці краща за пташку в небі», хоча для мене то була повна нісенітниця), мама спитала:
— Марті, а ви в шафах шукали? Я про персні.
— Чого б то вона ховала персні в шафу?
Цілком логічне запитання.
— Ну, якщо в неї був інсульт, вона могла мислити не дуже чітко.
Ми вечеряли за маленьким круглим столом у кухонному куточку. Місіс Беркетт сиділа на стільці за барною стійкою і енергійно закивала після цих маминих слів.