Я подумував, чи не піти до місіс Пітерсон, шкільної психологині, але вона вирішить, що в мене галюцинації, а може, й нервовий зрив. І розкаже матері. Я навіть до Ліз думав звернутися, проте що могла вдіяти Ліз? Витягти пістолет і пристрелити його? Ага, удачі, він уже мертвий. Крім того, з Ліз я більше не зв’язуюся. Принаймні так я думав. Покладатись я міг тільки на себе, а це дуже самотня і страшна опора.
Моя мати прийшла на змагання з плавання, де я показав гівняний результат у кожному запливі. Дорогою додому вона мене обійняла і втішала тим, що в усіх бувають погані дні й наступного разу я плаватиму краще. Саме тоді я ледь їй усе не вивалив, укупі зі страхом — який, за моїми відчуттями, вже був цілком виправданий — того, що Кеннет Терріо мститься мені, хоче зламати життя, бо я перепаскудив йому плани з останньою найбільш руйнівною бомбою. Якби ми не їхали в таксі, я справді б усе розказав. А так просто поклав голову мамі на плече, як тоді, коли ще був маленький і думав, що моя рука-індичка — найвидатніший витвір мистецтва з часів «Мони Лізи». Найгірше в дорослішанні, скажу я вам, — це те, що воно затикає тобі рота.
33
Коли в останній день навчального року я вийшов з нашої квартири, Терріо знову стояв у ліфті. Шкірився і манив пальцем. Він, мабуть, очікував, що я відсахнуся, як того першого разу, коли його там побачив. Але я не сахнувся. Так, мені було страшно. Проте не аж так страшно, бо я вже почав до нього звикати, так, як можна звикнути до наросту чи родимої плями на обличчі, навіть якщо вони бридкі. Цього разу я більше розлютився, ніж злякався, бо він ніяк не хотів від мене від’їбатися.
Замість сахнутися, я зробив стрімкий випад уперед і виставив руку, щоб зупинити двері ліфта. Я не збирався заходити до нього всередину — Боже збав! — але й відпускати двері не мав наміру, доки не почую кілька відповідей.
— У моєї матері справді рак?
І знову його лице спотворилося так, наче я завдав йому болю, і знову я сподівався, що так і є.
— У моєї матері рак?
— Я не знаю. — Те, як він на мене дивився… знаєте той давній вислів «якби поглядом можна було вбивати»?
— Тоді навіщо ти це сказав?
Він забився вглиб кабіни й притискав руки до грудей так, неначе то я його лякав. Повернув голову, показуючи мені той велетенський вихідний отвір, але якщо він думав, що це змусить мене відпустити двері й відійти, він помилявся. Хоч то й було жахіття, я вже потроху звикав до нього.
— Навіщо ти це сказав?
— Бо я тебе ненавиджу, — відповів Терріо і вищирив зуби.
— Чому ти досі тут? Як ти можеш тут залишатися?
— Не знаю.
— Іди геть.
Він нічого не сказав.
— Забирайся!
— Я не піду. Ніколи не піду.
Це збіса мене налякало, і моя рука безсило впала, неначе раптом стала свинцевою.
— Побачимося ще, чемпіоне.
Двері ліфта покотилися, зачиняючись, але кабіна не поїхала, бо всередині не було кому натиснути на кнопку. Коли я торкнувся кнопки зі свого боку, двері від’їхали, показалася порожня кабіна. Але я все одно пішов сходами.
«Я звикну до нього, — подумав я. — До дірки в голові у нього звик, і до нього звикну. Він нічого мені не зробить».
Але в певному розумінні він уже мені нашкодив: я отримав «D» з мінусом за тест з математики, облажався на змаганні з плавання, і це лише два приклади. Я погано спав (мама вже прокоментувала мішки під моїми очима), і від найменшого шуму, навіть якщо книжка впаде в читальній залі, підскакував до стелі. Я постійно думав про те, що відчиню шафу, щоб дістати сорочку, а там стоятиме він. Мій персональний бабай. Або під ліжком. А що, як він ухопить мене за зап’ястя чи за ногу, коли вона звіситься з ліжка уві сні? Я сумнівався, що він здатен ухопити, але стопроцентної певності теж не було, особливо якщо він стає сильнішим.
А що, як я прокинусь, а він лежатиме біля мене в ліжку? Чи навіть ухопить мене за член?
Позбутися цієї думки, щойно вона виникла, ніяк не вдавалося.
І було дещо інше, дещо навіть гірше. А що, як він мене переслідуватиме — бо інакше це й не назвеш, — коли мені виповниться двадцять? Чи сорок? Що, як він буде поряд у мої вісімдесят дев’ять, коли я помру, і привітає мене в загробному житті, де переслідуватиме вічно, навіть після смерті?