«Якщо це те, що отримуєш за добру справу, — подумав я однієї ночі, визираючи з вікна і спостерігаючи за Гранатометом, який нерухомо стовбичив через дорогу під своїм ліхтарем, — то більше я нічого доброго не робитиму».
34
Наприкінці червня ми з мамою здійснили щомісячний візит — провідали дядька Гаррі. Він уже майже не розмовляв і практично не виходив у кімнату для відпочинку. Волосся в нього було сиве-сиве, хоча йому ще й п’ятдесяти не виповнилося.
Мама сказала:
— Джеймі привіз тобі рогалик із «Забарза», Гаррі. Скуштуєш?
Я підніс пакет догори, стоячи в дверях (бо не хотів заходити в його кімнату), всміхаючись і почуваючись трохи як модель у шоу «Ціна правильна».
Дядько Гаррі сказав:
— Їґ.
— Це означає «так»? — спитала мама.
Дядько Гаррі сказав:
— Нґ, — і замахав на мене обома руками. Тут уже й телепатом не треба бути, щоб зрозуміти — «ніякої, блядь, випічки».
— Хочеш вийти надвір? Погода прекрасна.
Я не був певен, що дядько Гаррі й досі розуміє, що таке «надвір».
— Я допоможу тобі встати, — сказала мама і взяла його за лікоть.
— Ні! — вигукнув дядько Гаррі. Не «нґ», не «їґ», не «уґ». «Ні». Виразно, як дзвін. Його очі розширилися і почали сльозитись. А тоді, знову чітко, мов дзвін: — Хто це?
— Це Джеймі. Гаррі, ти знаєш Джеймі.
Але ні, він мене більше не знав. І дивився він не на мене. Він дивився кудись за моє плече. Не треба було озиратися, щоб зрозуміти, що я там побачу, та все одно я розвернувся.
— Його болячка спадкова, — сказав Терріо, — і передається по чоловічій лінії. Ти будеш як він, чемпіоне. Незчуєшся, як будеш.
— Джеймі? — спитала мама. — З тобою все добре?
— Порядок, — відповів я. — Я в повному порядку.
Але я збрехав, і огидна посмішка Терріо промовляла, що він теж про це знає.
— Іди геть! — сказав дядько Гаррі. — Геть, геть, геть!
Тому ми пішли.
Утрьох.
35
Я вже майже наважився розповісти все матері — потрібно було позбутися цього тягаря, навіть якщо це її злякає і зробить нещасною, — коли втрутилась, як то кажуть, доля. Це сталося в липні 2013-го, приблизно через три тижні після нашої поїздки до дядька Гаррі.
Якось уранці, коли мама збиралася в офіс, їй зателефонували. Я сидів на кухні з одним розплющеним оком і хрумав пластівцями. Мама вийшла зі спальні, защібаючи змійку на спідниці.
— Учора ввечері з Марті Беркеттом сталася невеличка пригода. Він перечепився через щось — мабуть, коли йшов у туалет, — і розтягнув стегно. Він каже, що з ним усе добре. Може, й так. А може, просто намагається показати, який він мачо.
— Ага, — сказав я. Бо коли мама бігає по квартирі й намагається робити одночасно три речі, з нею краще погоджуватися. Потайки я вважав, що містер Беркетт трохи застарий, щоб бути мачо-меном, хоча прикольно було уявляти, як він знімається у фільмі типу «Термінатор: пенсійні роки». Розмахуючи ціпком і чеканячи: «Я повернуся». Я підняв миску і висьорбав молоко.
— Джеймі, скільки разів я тебе просила так не робити?
Я не пам’ятав, щоб вона просила взагалі, бо чимало батьківських едиктів, особливо тих, що стосувалися столового етикету, я пускав повз вуха.
— А як мені його випити?
Вона зітхнула.
— Гаразд. Я приготувала на вечерю запіканку, але можемо поїсти бургерів. Тобто якби ти міг порушити свій насичений графік перегляду телебачення й ігор на телефоні, щоб віднести цю запіканку Марті. Я сама не можу, в мене цілий день зустрічі. Я не знаю, чи ти погодишся на таке. А потім передзвонити мені й розказати, як він там.
Спочатку я не відповів. Таке відчуття було, наче мене вдарили молотом по голові. Деякі ідеї саме такі. А ще я почувався повним йолопом. Чому я раніше не подумав про містера Беркетта?
— Джеймі? Земля викликає Джеймі.
— Звісно, — відповів я. — Мені в радість.
— Правда?
— Правда.
— Ти не захворів? Температури немає?
— Ха-ха, — сказав я. — Смішно, як гумова милиця.
Вона взяла сумочку.
— Я дам тобі грошей на таксі…
— Нє, просто поклади ту запіканку в торбу. Я пройдуся.
— Правда? — знову спитала вона і здивовано глянула на мене. — Пішки аж до Парк?
— Авжеж. Розім’ятися не зашкодить. — Не зовсім правда. Мені потрібен був час на роздуми: щоб переконатися, що моя ідея вдала, і вигадати, як її подати, якщо вона все-таки нормальна.
36
На цьому етапі я почну називати містера Беркетта професором Беркеттом, бо того дня він дав мені урок. Багато чого навчив. Та перш ніж почати викладання, він вислухав. Я вже згадував про те, що мені потрібно було виговоритися, і я це розумів. Не знав тільки, яке це полегшення — зняти з себе тягар, доки насправді його не скинув.