Професор Беркетт підійшов до дверей, спираючись уже не на один ціпок, як раніше, а на два. Коли він мене побачив, обличчя в нього аж засяяло, і я здогадався, що він радий гостям. Діти дуже зациклені на собі (вам це точно відомо, якщо ви колись були дитиною, ха-ха), і я лише згодом усвідомив, що всі ті роки після смерті Мони він був дуже самотньою людиною. Була в нього та донька на Західному узбережжі, та якщо вона колись і приїжджала в гості, то я її ніколи не бачив; дивіться вище про дітей і зацикленість на собі.
— Джеймі! Ти прийшов з дарами!
— Це лише запіканка, — сказав я. — Здається, шведський пиріг.
— Можливо, ти маєш на увазі «пастуший пиріг». Я певен, що він дуже смачний. Будь ласкавий, поклади його в холодильну шафу. У мене ці… — Він підняв ціпки з підлоги, і на одну страшну мить мені здалося, що він зараз беркицьнеться долілиць просто переді мною. Але він встиг їх опустити, якраз вчасно.
— Авжеж, — кивнув я і пішов на кухню. Мене впирало, як він називає холодильник холодильною шафою, а машини — автомобілями. Він був такий олдскульний. О, а ще він називав телефон «телехвоном». Мені це так сподобалось, що я й собі запозичив. І досі його так називаю.
Запхати мамину запіканку в холодильну шафу було легко, бо всередині майже нічого не було. Він важким кроком пришкультильгав за мною і спитав, як у мене справи. Я зачинив дверцята холодильної шафи й відповів:
— Не дуже.
Професор Беркетт здійняв кущуваті брови.
— Не дуже? А які проблеми?
— Це доволі довга історія, — сказав я. — І ви можете вирішити, що я псих. Але мені треба комусь розказати, тому вибір упав на вас.
— Це якось пов’язано з перснями Мони?
У мене відвисла щелепа.
Професор Беркетт усміхнувся.
— Я ніколи до кінця не вірив, що твоя мати просто знайшла їх у шафі. Дуже щасливий збіг. Занадто щасливий. Мені сяйнула думка, що вона поклала їх туди сама, однак кожна людська дія спирається на мотив і можливість, а в твоєї матері не було ні того, ні того. А ще я був занадто засмучений, щоб думати про це того вечора.
— Бо ви щойно втратили дружину.
— Саме так. — Він підняв один ціпок рівно настільки, щоб краєм долоні торкнутися грудей у тому місці, де серце. Мені стало його дуже шкода. — То як це сталося, Джеймі? Тепер це вже справа минулих днів. Але як відданий читач детективів, я люблю знати відповіді на такі запитання.
— Мені ваша дружина сказала, — відповів я.
Він втупився в мене здивованим поглядом через усю кухню.
— Я бачу мерців.
Він так довго не відповідав, що я аж злякався. Та потім сказав:
— Здається, мені треба щось із кофеїном. Здається, треба нам обом. А потім ти зможеш мені розказати все, що в тебе на душі. Я прагну це почути.
37
Професор Беркетт був такий олдскульний, що навіть не мав чаю в пакетиках. Лише розсипний у бляшанці. Поки я чекав, коли закипить його чайничок, він показав, де знайти штуку, яку називав «чайною кулею», і проінструктував, скільки чаю туди насипати. Заварювання чаю було цікавою процедурою. Я завжди надаватиму перевагу каві, але іноді заварничок чаю — саме те, що треба. А його приготування чомусь забарвлює подію у відтінок офіційності.
Професор Беркетт сказав, що чай має заварюватися п’ять хвилин у свіжому окропі — не більше й не менше. Він поставив таймер, показав мені, де чашки, а потім важко покрокував у вітальню. Я почув, як він зітхає з полегшенням, опустившись в улюблене крісло. І пердить. Не трубний звук, а радше гобойний.
Я налив дві чашки чаю і поставив їх на тацю поряд із цукорницею та вершками з холодильної шафи (вершків ні професор, ні я не торкалися, що, мабуть, було на краще, бо їхній строк придатності закінчився місяць тому). Професор Беркетт узяв чорний чай без нічого, зробив ковток і поплямкав губами.
— Мої вітання, Джеймі. Ідеально з першої спроби.
— Дякую. — Свій чай я щедро здобрив цукром. Мама б закричала, побачивши ту третю чайну ложку з горою. Але професор Беркетт не обурився.
— А тепер розказуй. Чого-чого, а вільного часу в мене вистачає.
— Ви мені вірите? Про персні?
— Що ж, — протягнув він. — Я вірю, що ти віриш. І точно знаю, що персні знайшлися; зараз вони лежать у моїй банківській скриньці. Скажи, Джеймі, якщо я спитаю в твоєї матері, вона підтвердить твою розповідь?
— Так, але, будь ласка, не робіть цього. Я вирішив поговорити з вами тому, що не хотів говорити з нею. Вона засмутиться.