Чашка чаю легенько тремтіла в його руці, поки він пив. Потім поставив її на стіл і подивився на мене. А може, навіть усередину мене. Досі пам’ятаю ті ясно-блакитні очі, що пильно дивилися з-під кошлатих, розкуйовджених брів.
— Тоді розповідай. Переконай мене.
Відрепетирувавши свою розповідь дорогою через місто, я зумів доволі притомно й сюжетно все викласти. Почав з Роберта Гаррісона — ну, того велосипедиста з Центрального парку, — і перейшов до зустрічі з покійною місіс Беркетт, а потім — і з ними всіма. Розповідь забрала чимало часу. Коли я закінчив, мій чай уже охолонув до ледве теплого (а може, й холодного). Але я все одно жадібно випив, бо в горлі пересохло.
Професор Беркетт замислився. А тоді попросив:
— Джеймі, піди, будь ласка, в мою спальню і принеси мій айпед. Він лежить на тумбочці біля ліжка.
У його кімнаті пахло десь так само, як у дядька Гаррі в інтернаті, й до всього домішувався ще якийсь різкий запах, напевно, мазі для розтягнутого стегна. Я взяв айпед і приніс йому. Айфона в нього не було, тільки стаціонарний телехвон висів на стіні кухні, як пережиток минулого зі старого фільму. Але планшет свій він любив. Прийнявши з моїх рук, він його відкрив (заставкою слугувало фото молодої пари у весільних вбраннях — я здогадався, що то він з місіс Беркетт) і одразу заходився тицяти пальцем.
— Ви шукаєте Терріо?
Не підводячи погляду, він похитав головою.
— Того твого велосипедиста з Центрального парку. Кажеш, ти в садочку був, коли побачив його?
— Так.
— Отже, то мав бути дві тисячі третій рік… ну, нехай дві тисячі четвертий… а, ось воно.
Він заглибився в читання, схилившись над планшетом і час від часу змахуючи волосся, що лізло в очі (густе воно в нього було). Зрештою він підвів погляд і промовив:
— Ти бачив, як він лежить на землі мертвий, і в той самий час він стояв біля себе. Це твоя мати теж підтвердить?
— Вона зрозуміла, що я не брешу, бо я знав, який верх одягу в того чоловіка, хоча та його частина була накрита. Але я справді не знаю…
— Зрозуміло, цілком зрозуміло. А тепер стосовно останнього роману Ріджиса Томаса. Він був ненаписаний…
— Ага, тільки перші кілька розділів існували. Здається.
— Але твоя мати зуміла зібрати по крихтах матеріал і самостійно його написала, скориставшись тобою як медіумом?
Я не думав про себе як про медіума, однак по-своєму він мав рацію.
— Мабуть, так. Наче в «Заклятті». — І у відповідь на його спантеличений вираз: — Це фільм такий. Містере Беркетт… професоре… ви думаєте, я псих?
Мені вже було майже байдуже до цього, таким незрівнянним здавалося полегшення від того, що я вилив душу.
— Ні, — відповів він, але щось — імовірно, мій вираз полегкості — змусило його здійняти застережний палець. — Це не означає, що я вірю в твою історію, принаймні без підтвердження з боку матері, про яке я погодився не запитувати. Проте я ризикну ось у чому: я не конче тобі не повірю. Переважно через персні, але й тому, що та остання книжка Томаса справді існує. Хоча я не читав. — Він скорчив ледь помітну міну. — Ти кажеш, що подруга твоєї мами — колишня подруга — теж могла б підтвердити останню і найбарвистішу частину твоєї історії.
— Так, але…
Він здійняв руку, як, напевно, робив це тисячу разів у аудиторії перед студентами-базіками.
— Ти не хочеш, щоб я і з нею розмовляв. Цілком тебе розумію. Я лише раз її бачив, і вона мені не сподобалась. Вона що, справді принесла наркотики до вас додому?
— Я сам їх не бачив, але якщо мама сказала, що принесла, то так і було.
Він відклав планшет і задумливо погладив свій основний ціпок, з великим білим набалдашником.
— Тоді Тія добре зробила, що позбулась її. А цей Терріо, який, як ти кажеш, переслідує тебе. Він зараз тут?
— Ні.
Проте для певності я роззирнувся навколо.
— Ти, звісно, хочеш його здихатись.
— Так, але я не знаю, як це зробити.
Він ковтнув чаю, замислився над чашкою, а тоді поставив її та знову вп’явся в мене поглядом тих блакитних очей. Він був старий, а вони — ні.
— Цікава задача, особливо для літнього джентльмена, який у своєму читацькому житті зустрічав найрізноманітніших надприродних істот. Готичні романи аж кишать ними. Монстр Франкенштейна і граф Дракула — це ті двоє, які найчастіше з’являються на постерах кінотеатрів. А в європейській літературі й народних казках їх значно більше. Припустімо, бодай на хвилину, що цей Терріо — не просто твоя вигадка. Припустімо, він існує.
Я втримався і не запротестував обурено, що він справді існує. Професор уже знав, що я думаю; він сам так сказав.