— Зробімо ще крок уперед. Спираючись на твою розповідь про інші зустрічі з померлими — зокрема і з моєю дружиною, — усі вони йдуть через кілька днів. Зникають у… — він махнув рукою, — якійсь далині. Але не цей Терріо. Він досі вештається тут. Власне, ти думаєш, що він набирається сили.
— Я в цьому впевнений.
— Якщо так, то, можливо, це вже не Кеннет Терріо, зовсім не він. Може, в те, що залишилося від Терріо після смерті, вселився — так правильно казати, не «одержав» — демон. — Мабуть, він побачив мій вираз обличчя, бо квапливо додав: — Джеймі, ми ж лише розмірковуємо. Я взагалі збираюся відверто тобі сказати, що, на мою думку, в тебе якесь локалізоване потьмарення свідомості, яке викликає галюцинації.
— Інакше кажучи, я псих. — На ту мить я й досі радів, що поділився з ним, але його висновок страшенно пригнітив мене, хай навіть я більш-менш чогось такого й очікував.
Він відмахнувся від мене.
— Ай. Нічого такого я не думаю. Ти вочевидь маєш чудовий тісний зв’язок з реальністю. І я мушу визнати, що твоя розповідь сповнена деталей, які важко пояснити зі строго раціональної точки зору. Я не сумніваюся, що ти супроводжував Тію та її колишню подругу додому до померлого містера Томаса. І не сумніваюся, що детективка Даттон возила тебе до місця працевлаштування Терріо та будинку, в якому його квартира. Якщо вона це зробила — я зараз транслюю Еллері Квіна, одного з моїх улюблених апостолів дедукції, — то напевно ж вірила в твої здібності медіума. Що своєю чергою повертає нас до будинку містера Томаса, в якому детективка Даттон мусила побачити щось таке, що переконало її в цьому.
— Я загубив нитку, — чесно зізнався я.
— Не зважай. — Він нахилився вперед. — Я просто хочу сказати, що сам я схиляюся до раціонального, знаного і емпіричного — бо ніколи не бачив привидів і не мав ані спалаху передбачення, — але мушу визнати, що в твоїй розповіді є такі елементи, від яких я не можу бездумно відмахнутися. Тому припустімо, що Терріо або те лихе й нестямне, що в рештки Терріо вселилося, справді існує. Тоді питання звучить так: чи можеш ти його позбутися?
Тепер уже я нахилився вперед, згадавши ту книжку, яку він мені подарував, ту, в якій чарівні казки оберталися жахом і вкрай рідко мали щасливий кінець. Зведені сестри відрізали собі пальці на ногах, принцеса жбурляла жабою об стіну — ляп! — а не цілувала її, Червона Шапочка насправді заохочувала великого сірого вовка з’їсти Бабусю, щоб успадкувати її власність.
— А можу? Ви стільки книжок прочитали. Хоч якась одна мусить розказувати про спосіб! Або… — мене осяяла нова ідея. — Екзорцизм! Як вам таке?
— Мабуть, дохлий номер, — сказав професор Беркетт. — Я думаю, що священник охочіше відправить тебе до дитячого психіатра, ніж до екзорциста. Якщо твій Терріо існує, Джеймі, то може виявитися, що ти прив’язаний до нього.
Я розгублено подивився на нього.
— Але, може, воно й нічого.
— Нічого? Як таке може бути?
Він підняв чашку, відпив і поставив назад.
— Ти чув коли-небудь про ритуал Чуді?
38
Сьогодні мені двадцять два — а власне, майже двадцять три, — і я живу в країні Згодом. Мені можна голосувати, водити машину, купувати випивку й сигарети (це діло я планую скоро покинути). Я розумію, що я ще дуже молодий, і впевнений: коли озиратимусь у минуле, то відчую велике зачудування (сподіваюся, не огиду) від того, який я був наївний пуцьвірінок. Та все ж двадцять два — на відстані багатьох світлових років від тринадцяти. Тепер я більше знаю, але менше вірю. Професор Беркетт уже нізащо не зміг би подіяти на мене тими самими чарами, як тоді. Однак я не нарікаю, не подумайте! Кеннет Терріо (я не знаю, чим він реально був, тому називаймо його поки що так) намагався знищити моє психічне здоров’я. А професорова магія його врятувала. А може, навіть урятувала мені життя.
Згодом коли я досліджував цю тему в рефераті з антропології в коледжі (Нью-Йоркського університету, звісно), то дізнався, що половина з розказаного ним того дня була правдою. А друга половина — брехнями. Хоча мушу віддати йому належне за винахідливість (найвищий бал, як сказала б мамина британська авторка любовних романів Філіппа Стівенз). Зацініть і вкуріть парадокс: моєму дядькові Гаррі ще навіть п’ятдесяти не виповнилося, а він уже геть розумом здитинів, тоді як Мартін Беркетт, у свої вісімдесят з гаком, і досі міг на ходу креативити… і все заради змученого проблемами хлопця, який з’явився на порозі без запрошення, з запіканкою і химерною оповідкою.
Так звану Чудь, ритуал очищення, розповів професор, практикувала секта тибетських і непальських буддистів. (Правда.)