Вони виконували цей ритуал для досягнення стану досконалого «ніщо» й стану утихомирення та духовної ясності. (Правда.)
Також вважалося, що він допомагає боротися з демонами: як тими, що в душі, так і надприродними, які вдираються ззовні. (Сіра зона.)
— А тому він ідеальний для тебе, Джеймі, бо він охоплює все.
— Тобто може подіяти, навіть якщо Терріо несправжній, а я просто психарик.
Професор глянув на мене поглядом, у якому докір переплітався з нетерплячістю, імовірно, відпрацьованим за роки викладацької кар’єри.
— Перестань базікати й спробуй послухати, якщо тобі не важко.
— Вибачте. — Я пив уже другу чашку чаю і був трохи заведений.
Виклавши основи, професор Беркетт перейшов до країни фантазій… хоча особливої різниці я не помітив. Він сказав, що Чудь була особливо помічна, коли хтось із високогірних буддистів натрапляв на єті, він же — страхітлива снігова людина.
— А вони хіба існують? — спитав я.
— Як і з твоїм містером Терріо, я не можу сказати напевно. Але так само, як з тобою і твоїм містером Терріо, я можу сказати, що тибетці вірять у їхнє існування.
Далі професор розповів, що людину, якій не пощастить зустріти єті, це створіння переслідуватиме до кінця її життя. Доки ця людина не зійдеться з єті в ритуалі Чуді й не перевершить його.
Якщо ви стежите за думкою, то розумієте: якби плетіння мішків гречаної вовни було змаганням на Олімпійських іграх, то за цей виступ професор отримав би від суддів самі десятки. Але мені було лише тринадцять років, і я опинився у тяжкій ситуації. Тобто я все проковтнув. Якщо десь там краєм свідомості я й здогадувався, що задумав професор Беркетт — хоча вже не згадаю напевно, — я змусив цей голос замовкнути. Не забувайте про мій тодішній відчай. Думка про те, що Кеннет Терріо, він же Гранатомет, ходитиме за мною назирці все моє життя — переслідуватиме, кажучи словами професора, — була найбільшим страхіттям, яке я тільки міг собі уявити.
— А як він працює? — спитав я.
— О, тобі сподобається. Це як одна з тих чарівних казок без цензури в книжці, яку я тобі подарував. Згідно з казками, ти й демон пов’язуєтеся, вгризаючись один одному в язик.
Він промовив це з певним смакуванням, і я подумав: «Сподобається? Чому мені має таке сподобатись?»
— Щойно цей союз буде укладено, ви з демоном розпочнете битву сил волі. Вона відбуватиметься телепатично, думаю, що так, оскільки важко розмовляти під час… ммм… взаємного вгризання в язики. Перший, хто відступить, втрачає всю владу над переможцем.
Я втупився в нього, щелепа в мене відвисла. Мене виховували, навчаючи ввічливості, особливо в присутності маминих клієнтів і знайомих. Але зараз від шоку й огиди мені було не до вишуканих манер.
— Якщо ви думаєте, що я — що? — взасос поцілую цього виродка, то ви з глузду з’їхали! По-перше, він мертвий, ви що, так і не зрозуміли?
— Ні, Джеймі, гадаю, що зрозумів.
— Крім того, як я його до такого примушу? Що я скажу? Кене, золотко, а йди-но сюди, дай я тобі язичка посмокчу?
— У тебе все? — м’яко запитав професор Беркетт, і я знову відчув себе найбезголовішим студентом у групі. — Я думаю, що аспект кусання язика має бути символічним. Так само, як шматочки диво-хліба і наперстки вина символізують останню вечерю Ісуса з його учнями.
Цього я не зрозумів, бо до церкви не вчащав, тому притримав рота на замку.
— Послухай мене, Джеймі. Дуже уважно послухай.
Я слухав так, наче від цього залежало моє життя. Бо, на мою думку, воно таки залежало.
39
Коли я вже збирався йти (ввічливість узяла гору, і я не забув подякувати професорові), він спитав, чи його дружина казала щось іще. Крім того, де лежать персні.
На той час, коли вам виповниться тринадцять, ви вже забуваєте основну масу того, що сталося з вами в шість років — тобто це ж було більш ніж половину вашого життя тому! — але пригадати той день мені було взагалі неважко. Я міг би йому розказати, як місіс Беркетт поглузувала з моєї зеленої індички, але подумав, що йому це нецікаво. Він хотів знати, чи казала вона щось про нього, а не що вона казала мені.
— Ви обіймали мою маму, і вона сказала, що ви спалите їй волосся сигаретою. Так і сталось. Мабуть, ви вже кинули курити, так?
— Я дозволяю собі три сигарети на день. Мабуть, можна було б ще, я ж не помру в розквіті літ. Але більш ніж три мені й не хочеться. А ще щось вона казала?
— Ем, що за місяць-два ви вже будете обідати з якоюсь жінкою. Її наче звали Деббі чи Діана, якось так…