«Напевно, мам, напевно», — подумав я, залив пластівці молоком і з’їв їх (тихо).
Коли я виходив з квартири, Терріо в моїй голові не було. Він проводив там усе менше й менше часу, і вивільнений простір я використовував на думки про інше, переважно — дівчат. Наприклад, ідучи коридором до ліфта, я переймався Валерією Ґомес. Може, Терріо вирішив того дня підібратися ближче, бо мав у моїй голові якесь своє вікно і знав, що він далеко від моїх думок? Щось типу низькопробної телепатії? Цього я теж не знав.
Я натиснув на кнопку виклику, міркуючи, чи прийде Валерія на гру. Цілком можливо, бо гратиме її брат Пабло. Я глибоко поринув у мрії про те, як я зловлю пас, ухилюся від усіх можливих контактерів і з м’ячем, здійнятим високо над головою, помчу в зону захисту. Та все ж, коли приїхав ліфт, я відступив на крок назад — друга натура, як-не-як. Кабіна була порожня. Я вибрав кнопку першого поверху. Ліфт поїхав донизу, двері відчинилися. За ним починався короткий відрізок коридору, далі були двері, замкнені зсередини, які вели у невеличкий вестибюль. Двері надвір не замикалися, щоб міг зайти листоноша й розкласти пошту по скриньках. Якби Терріо був там, у вестибюлі, я б не зміг провернути те, що зробив. Але він був не у вестибюлі. Він був усередині, в кінці коридорчика, вишкіряючись так, наче післязавтра мали ухвалити закон, який забороняє вишкірятись.
Він хотів був щось сказати — може, виголосити якесь своє брехливе пророцтво. І якби я думав про нього, а не про Валерію, то, може, або застиг би на місці нерухомо, або, спотикаючись, побіг би в кабіну ліфта й щосили лупив по кнопці «ЗАЧИНИТИ ДВЕРІ». Проте Терріо мене вибісив, бо вліз у мої фантазії, і пригадую, що думати я міг лише про одне — слова, які сказав мені професор Беркетт того дня, коли я приніс йому запіканку.
«Прикушування язика в ритуалі Чуді — це лише одна з церемоній, що передують зустрічі з ворогом, — пояснював він. — Їх існує безліч. Коли маорі постають перед супротивником, вони виконують бойовий танець із криками. Пілоти-камікадзе підіймали один до одного і до фотографій своїх мішеней чарку саке, яке вважали магічним. У Давньому Єгипті члени кланів, що ворогували, перш ніж узятися за ножі, списи й луки, били один одного в чоло. Борці сумо поплескують один одного по плечах. Усе це зводиться до одного: „Зустрінемося в бою, де один з нас перевершить другого“. Інакше кажучи, Джеймі, не переймайся тим, щоб виставляти язика. Просто хапай свого демона і тримай не на життя, а на смерть».
Замість заклякнути чи сахнутись, я бездумно стрілою метнувся вперед, виставивши руки, неначе хотів обійняти друга, якого давно не бачив. Я закричав, але, мабуть, лише подумки, бо з квартир на першому поверсі ніхто не визирнув подивитися, що там коїться. Посмішка Терріо — та, що незмінно показувала згусток крові покійника між зубами та щокою, — зникла, і я побачив дещо приголомшливе й дивовижне: він мене боїться. Він сахнувся до дверей, що вели у вестибюль, але вони відчинялися в інший бік, і для нього то була пастка. Я схопив його обома руками.
Не можу передати, яке це було відчуття. Навряд чи з цим упорався б і значно більш обдарований письменник, ніж я. Але постараюсь відтворити це якнайкраще. Пам’ятаєте, я казав, що світ тремтить чи вібрує, неначе гітарна струна? Саме так воно й було на зовнішньому боці Терріо — і навколо нього. Я відчував, що в мене дрижать зуби й сіпаються очні яблука. Та тільки всередині Терріо сиділа якась потойбічна тварюка. Вона використовувала його як посудину і не давала перейти туди, куди йдуть мерці, коли їхній зв’язок з нашим світом відсихає.
То була дуже лиха тварюка, і вона кричала на мене, щоб я її відпустив. Або відпустив Терріо. Мабуть, різниці не було. Потвора лютувала на мене, я її злякав, але ще більше заскочив зненацька. Аж ніяк вона не чекала, що хтось може схопити її.
Лихе поріддя борсалося й вислизнуло б, якби Терріо не був пришпилений до дверей, я в цьому впевнений. Я був худорлявим підлітком, а Терріо перевершував мене зростом дюймів на п’ять і важив як мінімум на сто фунтів більше, коли був живий. Та тільки він був мертвий. Почвара всередині нього була жива, і я чомусь не сумнівався, що вона пробралася в наш світ саме тоді, коли я змушував Терріо відповідати на запитання біля крамнички.