Вібрація посилилась. Вона підіймалася від підлоги. Ішла зі стелі донизу. Лампа тремтіла й відкидала хитливі тіні. Стіни, здавалося, поповзли — спочатку в один бік, потім у другий.
— Пусти мене, — сказав Терріо, і навіть голос у нього вібрував. Це звучало так, наче восковий папір притулили до гребінця і дмухали на нього. Його руки злетіли в обидва боки, а тоді наблизились і зімкнулись на моїй спині. Одразу стало важко дихати. — Відпусти мене, і я відпущу тебе.
— Ні, — і я стиснув його міцніше.
«Ось воно, — пам’ятаю, подумав я. — Це Чудь. Я вступив у смертельну сутичку з демоном прямо в коридорі свого будинку в Нью-Йорку».
— Я вичавлю з тебе дихання, — сказало воно.
— Не зможеш, — відповів я, сподіваючись, що це правда.
Дихати я ще міг, але дуже неглибоко. Мені вже здавалося, що я бачу нутрощі Терріо. Можливо, то була галюцинація, викликана вібрацією та відчуттям, що світ от-от вибухне, як делікатний винний келих. Але я так не думаю. Я дивився не на його кишки, а на світло. Яскраве і темне водночас. Щось з-поза меж цього світу. Це було жахливо.
Скільки ми там простояли, стискаючи один одного в обіймах? Могло минути п’ять годин або лише дев’яносто секунд. Ви заперечите: мовляв, п’ять годин — це нісенітниця, хтось би зайшов чи вийшов, але я думаю… я майже знаю… що ми були поза часом. Одне можу сказати напевно — двері ліфта не стулилися, як мають зачинятися через п’ять секунд чи десь так після того, як вийшли пасажири. Я бачив відображення ліфта над плечем Терріо, і двері стояли відчиненими весь той час.
Зрештою воно сказало:
— Відпусти мене, і я більше не повернусь.
То була надзвичайно спокуслива пропозиція, самі розумієте. І я міг би на неї пристати, якби професор і до цього мене не підготував заздалегідь.
«Воно спробує торгуватися, — сказав він. — А ти не дозволяй».
А далі він розповів мені, що робити. Мабуть, думав, що мені доведеться боротися лише з якимсь неврозом, комплексом чи як там цю психологічну штуку назвати.
— Цього не досить, — відповів я і не розчепив обіймів.
Я все чіткіше бачив, що діється всередині оболонки Терріо, і збагнув, що він і справді привид. Мабуть, усі мертві — примарні, просто я їх бачив непрозорими. І що більше він втрачав матеріальність, то яскравіше сяяло темне — мертве — світло. Я гадки не мав, що воно таке. Знав лише, що спіймав його, а давній вислів напучує так: «Хто візьме тигра за хвоста, нехай не відпускає».
Тварюка, що сиділа в Терріо, була страшніша за будь-якого тигра.
— Чого ти хочеш? — задихаючись. Він не дихав, бо я б напевно відчував подих щокою і шиєю. Та все ж задихався. Мабуть, у ще гіршій формі був, ніж я.
— Не досить, щоб ти перестав мене переслідувати. — Я глибоко вдихнув і сказав те, чого навчив мене професор Беркетт на випадок, якщо вдасться втягнути свого заклятого ворога в ритуал Чуді. І попри те, що світ навколо тремтів, попри те, що ця тварюка тримала мене смертельною хваткою, я відчув насолоду, вимовляючи ці слова. Величезну насолоду. Насолоду воїна. — Тепер я переслідуватиму тебе.
— Ні! — його хватка посилилась.
Мене міцно притиснуло до Терріо, хоча Терріо був надприродною голограмою, не більше.
— Так.
Професор Беркетт навчив: якщо випаде нагода, треба сказати ще дещо. Згодом я дізнався, що то була вдосконалена назва знаменитої історії про привидів. Цілком доречно.
— О, я свисну, і ти примчиш до мене, хлопче.
— Ні! — Воно борсалось. Те мерзенне пульсуюче світло доводило мене до нудоти, але я тримався.
— Так. Я переслідуватиму тебе, скільки мені заманеться, а якщо ти не погоджуєшся, я стискатиму тебе, доки не здохнеш.
— Я не можу здохнути! А ти можеш!
Звісно, то була правда. Однак тієї миті я почувався сильним, як ніколи. Крім того, Терріо весь час танув, а саме він був тією ненадійною ниткою, яка тримала мертве світло в нашому світі.
Я нічого не відповів. Просто стискав. І Терріо стискав мене. Так тривало і далі. Я змерз, ноги й руки втрачали чутливість, але я не відпускав. Я збирався тримати його вічно, якби довелося. Боявся тварюки, що нетямилась у оболонці Терріо, проте вона була в пастці. Звісно, я теж був у пастці — така природа цього ритуалу. Якби я відпустив, воно перемогло б.
Зрештою воно сказало:
— Я погоджуюсь на твої умови.
Я послабив хватку, але тільки трохи.
— Ти брешеш?
Тупе запитання, могли б сказати ви. Але насправді ні.
— Я не можу, — злегка роздратованим тоном. — Ти знаєш.
— Повтори ще раз. Скажи, що погоджуєшся.