— Може, й подивлюся, — протягнув містер Беркетт, але досить-таки нерішучим тоном. — Та зараз я занадто втомлений і засмучений.
— Ви подивіться у спальні, коли руки дійдуть, — сказала мама. — А я буквально зараз гляну в коридорі. Після такої порції кисло-солодкої свинини розтяжка піде мені тільки на користь.
Місіс Беркетт сказала:
— Вона до цього сама додумалася? Я й не знала, що вона така розумна.
Її голос уже став ледве чутним. Мине ще трохи часу, і я взагалі перестану її чути, бачитиму тільки, як рот ворушиться, наче вона за товстою шибкою. А невдовзі після цього вона зникне.
— Моя мама дуже розумна, — сказав я.
— Я й не заперечую, — відповів містер Беркетт. — Але якщо вона знайде ті персні в коридорній шафі, я з’їм свого капелюха.
Тієї ж миті мама вигукнула: «Знайшла!» — і повернулася з перснями на розкритій долоні простягнутої руки. Обручка була цілком звичайною, а от каблучка на заручини вражала розміром — ледь не завбільшки з очне яблуко. Справжній сліпучий діамант.
— Боже мій! — закричав містер Беркетт. — Як, заради всього святого?..
— Я помолилася святому Антонієві, — сказала мама, але швидко кинула погляд у мій бік. І побіжно всміхнулася. — «Тоні, Тоні, поможи! Де загублене, підкажи!» І, як бачите, подіяло.
Я подумав, чи не запропонувати містерові Беркетту солі й перцю до капелюха, проте промовчав. Час для дотепів був невдалий. Та й мама завжди казала, що ніхто не любить людей, які корчать із себе найрозумніших.
4
Похорон відбувся через три дні. Для мене то була перша така подія, і цікава до того ж, але не сказав би, що розважальна. Принаймні мамі не довелося бути головною втішальницею. Містер Беркетт мав брата і сестру, вони й узяли на себе цю роль. Старі, однак не настільки, наскільки він сам. Містер Беркетт проплакав усю поминальну службу, і сестра повсякчас подавала йому паперові хустинки. Здавалося, ніби її сумочка наповнена ними по вінця. Аж дивно, як там поміщалося щось інше.
Того вечора ми з мамою замовили піцу з «Домінос». Вона пила вино, а я — «Кул-Ейд», як стимул за те, що добре поводився на похороні. Коли від піци залишився останній шматок, мама спитала, чи була там, на мою думку, присутня місіс Беркетт.
— Ага. Вона сиділа на сходинках, які вели нагору, до того місця, де говорили її друзі й священник.
— Кафедра. А ти міг… — Вона підняла останній шматок, подивилася на нього і поклала назад. А потім глянула на мене. — Ти міг бачити крізь неї?
— Як крізь привида у фільмі? Це ти маєш на увазі?
— Так. Напевно, саме це я й маю на увазі.
— Нє-а. Вона була там уся, тільки в нічній сорочці. Я здивувався, коли її побачив, бо вона померла три дні тому. Так довго вони майже ніколи не залишаються.
— А що, просто зникають? — немовби намагаючись укласти це в голові. Я бачив, що мамі не подобається про це говорити, але зрадів, що вона заговорила. Бо мені полегшало.
— Ага.
— Джеймі, що вона там робила?
— Просто сиділа. Раз чи два глянула на свою труну, але в основному дивилася на нього.
— На містера Беркетта. Марті.
— Так. Один раз вона щось сказала, але я не розчув. Дуже скоро після смерті їхні голоси починають стихати, наче музику прикрутили в автомобільному радіо. А через якийсь час ти взагалі перестаєш їх чути.
— А потім вони зникають.
— Так, — кивнув я. У горлі з’явився клубок, тому я допив залишки «Кул-Ейду», щоб його прогнати. — Зникають.
— Допоможи прибрати, — попросила мама. — А потім подивимося серію «Торчвуду», якщо захочеш.
— Ага, круто!
Мені «Торчвуд» не здавався таким уже крутим, але можливість не лягати спати ще годину після мого звичного часу була дуже крута.
— Добре. Тільки внесемо ясність: звичкою це у нас не стане. І спочатку я маю тобі дещо сказати, і це дуже серйозно, тому я хочу, щоб ти уважно послухав. Дуже уважно.
— Гаразд.
Вона опустилася на одне коліно, щоб наші обличчя опинилися приблизно на одному рівні, і взяла мене за плечі, делікатно, але твердо.
— Джеймі, ніколи й нікому не розказуй про те, що бачиш померлих. Ніколи.
— Мені все одно не повірять. Ти ж не вірила.
— Трохи вірила. З того дня в Центральному парку. Пам’ятаєш? — Вона здмухнула гривку. — Ну звісно, ти пам’ятаєш. Як ти міг забути?
— Я пам’ятаю.
Шкода, що не забув.
Мама досі стояла на коліні, дивлячись мені в очі.
— Ось у чому річ. Те, що люди не вірять, — добре. Але одного дня хтось може й повірити. І після цього почнуть говорити щось не те або над тобою нависне справжня небезпека.