— Я погоджуюсь на твої умови.
— Ти розумієш, що я можу переслідувати тебе?
— Розумію. Але я тебе не боюся.
Зухвала заява. Однак я вже з’ясував, що Терріо міг висловлювати стільки неправдивих тверджень, скільки йому — цій тварюці — заманеться. Твердження не дорівнювали відповідям на запитання. А будь-хто, кому доводиться заявляти про відсутність страху, бреше. Чекати, коли згодом настане час про це дізнатись, я не мусив, бо знав це вже в тринадцять років.
— Ти боїшся мене?
І знову я побачив той зсудомлений вираз на обличчі Терріо — такий, наче він скуштував щось кисле й огидне. Така, мабуть, за відчуттями була правда для того жалюгідного сучого сина.
— Так. Ти не такий, як решта. Ти бачиш.
— Що «так»?
— Так, я тебе боюся!
Супер!
Я його відпустив.
— Забирайся звідси, хай там що ти таке, іди туди, куди ти там ходиш. Тільки пам’ятай: я покличу — ти примчиш.
Він розвернувся вихором, давши мені востаннє помилуватися зяючою дірою зліва в його голові. Ухопився за дверну ручку. Його рука пройшла крізь неї та не пройшла. Одночасно. Я розумію, здуріти можна, парадокс, але так і було. Я бачив. Ручка повернулася, і двері відчинились. У той самий час лампочка на стелі над моєю головою вибухнула, зі світильника посипалося скло. У вестибюлі було приблизно дванадцять поштових скриньок, і половина різко повідчинялася. На прощання Терріо зиркнув на мене з ненавистю понад закривавленим плечем — і зник, залишивши вхідні двері відчиненими. Я побачив, як він спускається сходами. Не так біжить, як пірнає вниз. Хлопець, що саме їхав повз будинок на велосипеді (мабуть, кур’єр), втратив рівновагу, впав і, матюкаючись, розтягнувся на вулиці.
Я знав, що мертві можуть впливати на живих, то не було несподіванкою. Я вже таке бачив, але цей вплив завжди проявлявся в дрібницях. Професор Беркетт відчув поцілунок дружини. Ліз відчула, як Ріджис Томас дмухнув їй в обличчя. Але те, свідком чого я став щойно — вибух лампочки, посіпування дверної ручки, яка вібрувала, повертаючись, кур’єр, що гепнувся з велосипеда, — то вже був цілковито інший рівень.
Тварюка, яку я називаю мертвим світлом, мало не втратила свою оболонку, поки я її тримав, та коли відпустив, вона не просто відновила свою владу над Терріо. Вона стала сильнішою. Та сила напевно йшла від мене, але я не відчув слабкості (як та бідолашна Люсі Вестенра, коли граф Дракула зробив з неї персональну пересувну їдальню). Насправді я почувався краще, ніж будь-коли: зміцнілий, наснажений.
Ну, стало воно сильнішим, то й що з того? Я захомутав його, зробив своєю сучкою.
Вперше відтоді, як Ліз забрала мене того дня зі школи й повезла полювати на Терріо, я знову почувався добре. Як людина, що тяжко хворіла, але нарешті пішла на поправку.
44
Додому я повернувся приблизно о чверть на третю, трохи запізно, але не так щоб «де-ти-був-я-місця-собі-не-знаходила» запізно. На одній руці в мене красувалася довга подряпина, холоша штанів була подерта, бо в мене врізався старшокласник і я впав та боляче вдарився. Але поза тим, самопочуття було офігенне. Валерія не прийшла, зате були дві її подружки. Одна сказала, що я подобаюсь Валерії, а друга — що я маю з нею поговорити, може, під час обіду поруч сісти.
Господи, скільки можливостей!
Я зайшов у будинок і побачив, що хтось — мабуть, містер Провенза, домоврядник, — позачиняв скриньки, які повідчинялися, коли Терріо пішов. Або, якщо точніше, коли та тварюка втекла з місця зустрічі. Також містер Провенза прибрав бите скло і виставив перед ліфтом табличку «ТИМЧАСОВО НЕ ПРАЦЮЄ». Це нагадало мені той день, коли ми з мамою прийшли додому зі школи, я тримав у руці свою зелену індичку, і ми побачили, що ліфт у Палаці-на-Парк не працює. «От блядський ліфт, — сказала тоді мама. А потім: — Малий, ти цього не чув».
Золоті деньки.
Я піднявся сходами, зайшов у квартиру й побачив, що мама перетягла своє домашнє офісне крісло поближче до вікна вітальні. Вона читала й пила каву.
— А я вже збиралась тобі дзвонити, — сказала вона. А тоді, перевівши погляд униз: — Господи, це ж нові джинси!
— Вибач, — відповів я. — Може, ти їх залатаєш?
— Я маю багато навичок, але шиття до них не належить. Віднесу місіс Ебелсон у «Денді Клінерз». Що ти їв на обід?
— Бургер. З латуком і помідором.
— Що, правда?
— Мені не можна брехати, — сказав я. Звісно ж, це одразу нагадало про Терріо, і я мимоволі здригнувся.
— Покажи руку. Іди сюди, щоб я могла добре роздивитися.
Я підійшов і продемонстрував свій бойовий шрам.