— Пластир не потрібен, але помаж «Неоспорином».
— А можна я помажу і подивлюся спортивний канал?
— Можна, тільки світла немає. Чому, ти думаєш, я сиджу біля вікна, а не за столом?
— А. Ось чому ліфт не працює.
— Голмсе, ваш рівень дедуктивної майстерності не перестає мене вражати. — То був один з маминих літературних жартів. У її арсеналі їх були десятки, якщо не сотні. — Це тільки в нашому будинку таке. Містер Провенза каже, чомусь повилітали всі автомати. Був якийсь стрибок напруги. Він такого ще ніколи не бачив. До вечора спробує полагодити, але боюся, що доведеться нам збувати цей вечір біля свічок і з ліхтариками.
«Терріо», — подумав я. Проте, звісно, він тут був ні при чому. Це зробило те мертве світло, яке вселилося в Терріо. Воно підірвало світильник, повідчиняло скриньки й на додачу поплавило запобіжники, щоб не йти з порожніми руками.
Я пішов у ванну по «Неоспорин». Там було темнувато, тому я клацнув вимикачем. Звички — це паскудство, правда? Я сів на диван, щоб змастити антибіотиком подряпину. Подивився на темний телевізор і подумав, скільки в такому багатоквартирному будинку, як наш, автоматів-вимикачів, і яку силу струму треба застосувати, щоб їх усі поплавити.
Я міг би свиснути й викликати ту тварюку. А якби я так вчинив, то вона примчала б до хлопця на ім’я Джеймі Конклін? То була неабияка сила, як на підлітка, якому ще три роки не видадуть водійських прав.
— Мам?
— Що?
— Як думаєш, я вже достатньо дорослий, щоб зустрічатися з дівчиною?
— Ні, любий, — не підводячи погляду від рукопису.
— А коли буду?
— У двадцять п’ять, наприклад. Домовились?
Мама розсміялася, і я засміявся разом з нею. Може, подумав я, коли мені буде близько двадцяти п’яти, я викличу Терріо і попрошу його подати мені склянку води. Але, якщо подумати, те щось у ньому може принести хіба що отруту. А може, заради приколу, попрошу його стати на голову Терріо, сісти в шпагат чи походити по стелі. Або я міг би його відпустити. Сказати: «Чао-какао». Звісно, чекати до двадцяти п’яти не треба, можна це зробити будь-коли. Та тільки я не хотів. Нехай трохи побуде у мене в полоні. Те огидне жахливе світло, стиснуте до світляка в банці. Побачимо, як йому таке сподобається.
Електрика увімкнулася о десятій, і зі світом знову все було нормально.
45
У неділю мама запропонувала сходити в гості до професора Беркетта, подивитись, як він там, і забрати посудину від запіканки.
— А ще можемо віднести йому круасанчиків з «Габерса».
Я відповів, що ідея хороша. Вона йому зателефонувала, професор сказав, що радий буде нас бачити, тому ми пішли в пекарню, а потім підкликали таксі. Мама відмовлялася користуватись «Убером». На її думку, то не Нью-Йорк. Жовті таксі — ось де Нью-Йорк.
Мабуть, диво зцілення працює навіть тоді, коли ти старий, бо професор Беркетт спирався вже на один ціпок і доволі непогано ходив. Звісно, Нью-Йоркський марафон він би знову не пробіг (якщо взагалі коли-небудь його бігав), але маму біля дверей обійняв, і я вже не боявся, що він упаде долілиць, тиснучи мені руку. Професор уважно подивився на мене, я злегка кивнув, і він усміхнувся. Ми порозумілись.
Мама метушилася: розкладала круасани, кружальця масла й крихітні слоїчки з варенням, що до них додавалися. Ми їли на кухні, у навскісних променях передполуденного сонця. То був чудовий перекус. Коли ми поїли, мама переклала залишки запіканки (тобто більшу її частину; мабуть, старі люди небагато їдять) у пластиковий судочок, а свою посудину помила. Поставила її на сушарку і, перепросивши, вийшла в туалет.
Щойно вона зникла за дверима, професор Беркетт нахилився через стіл.
— Розказуй.
— Коли я вчора вийшов з ліфта, він був у холі. Я навіть не думав. Кинувся до нього і схопив.
— Він там був? Цей Терріо? Ти його бачив? Відчував його?
Розумієте, він і досі був наполовину переконаний, що все це — плід моєї фантазії. У нього це на обличчі було написано, але насправді його можна зрозуміти, хіба ні?
— Ага. Тільки вже не Терріо. Тварюка в ньому, це світло, воно намагалося втекти, але я міцно тримав. Було страшно, та я знав, що відпускати не можна, бо буде мені труба. Зрештою, коли воно побачило, що Терріо тане, воно…
— Тане? Що ти маєш на увазі?
У туалеті зашуміла вода — мама змила унітаз. Поки не помиє руки, вона не прийде, але часу залишалося зовсім мало.
— Я сказав йому все те, що ви порадили, професоре. Якщо я свисну, воно має до мене примчати. Що тепер моя черга його переслідувати. Воно погодилось. Я змусив промовити це вголос, і воно промовило.