Я вирішив не відповідати в стилі равликової пошти, просто набрав: «Не буду проти чашки кави». А потім, подумавши, дописав: «Мама не заперечує». То була не повна брехня, і у відповідь він прислав емодзі: великий палець догори. Я подумав, що це класно.
З професором Беркеттом я все-таки поговорив ще раз, але вже без напоїв і закусок. Він більше таким не користувався, оскільки був мертвий.
47
У вівторок уранці я отримав від нього ще одного імейла. Мама одержала такий самий, і кілька інших людей теж.
Дорогі друзі й колеги,
мені повідомили погану новину. Вчора ввечері в Девіда Робертсона — мого давнього друга, колеги й колишнього завкафедри — стався інсульт у будинку для літніх людей на острові Сієста-Кі у Флориді, і його перевезли в меморіальний шпиталь Сарасоти. За прогнозами лікарів, він не зможе жити далі й навіть не прийде до тями. Але я знав Дейва і його милу дружину Марі понад сорок років, тому маю поїхати, хоч і не дуже хочеться, тільки для того, щоб підтримати його дружину й відвідати похорон, якщо до цього дійде. Усі призначені зустрічі я змушений перенести, вони відбудуться, коли я повернуся.
На час свого перебування там я планую поселитися в бутик-готелі «Бентліз» (яка назва!) в селищі Оспрей. Ви зможете зв’язатися зі мною там, та все ж найкращий спосіб сконтактувати — це електронна пошта. Як більшість із вас знає, особистого мобільного телефона я не маю. Перепрошую за незручності.
Щиро Ваш
Мартін Ф. Беркетт (почесний професор)
— Він такий олдскульний, — сказав я мамі, коли ми снідали: грейпфрут і йогурт для неї, пластівці «Чіріо» для мене.
Вона кивнула.
— Є таке. Подібних до нього залишилося небагато. В його віці поспішити до смертного ложа давнього друга… — Вона похитала головою. — Надзвичайно. Гідно захвату. І цей імейл!
— Професор Беркетт не пише імейлів, — сказав я. — Він пише листи.
— Це правда, але я не про це подумала. Справді, скільки призначених зустрічей, на твою думку, може бути в його віці?
«Ну, одна точно була», — подумав я, але вголос не вимовив.
48
Я не знаю, помер професорів давній друг чи ні. Знаю тільки, що сам професор помер. Під час перельоту в нього стався інфаркт, і коли літак сів, виявилося, що він у кріслі мертвий. У нього був ще один давній друг, його юрист — один з адресатів професорового останнього імейла, — і саме йому зателефонували. Він заопікувався тим, щоб тіло покійного доправили додому, але після того все перебрала на себе моя мама. Вона зачинила офіс і зайнялася приготуванням до похорону. Я пишався нею. Вона плакала і сумувала, бо втратила друга. Мені було так само сумно, бо моїми стараннями її друг став моїм. Ліз зникла з мого життя, і він був моїм єдиним дорослим другом.
Поховальна служба відбулася в пресвітеріанській церкві на Парк-авеню, там само, де сім років тому прощалися з Моною Беркетт. Мама обурювалася тим, що донька — та сама, з Західного узбережжя, — так і не з’явилася. Згодом, суто з цікавості, я підняв той останній імейл від професора Беркетта й побачив, що в списку отримувачів її не було. Єдині три жінки, яким його було адресовано, — це моя мати, місіс Річардс (старенька, з якою він товаришував, з четвертого поверху Палацу-на-Парк) і Долорес Маґовен, жінка, з якою помилилася місіс Беркетт, коли казала, що вдівець-чоловік невдовзі запросить її на обід.
Я видивлявся професора на церковній службі, думаючи, що раз його жінка була присутня на своїй, то й він може на свою прийти. Його там не було, але цього разу ми й на цвинтар пішли, і там я побачив його. Професор сидів на надгробку, за двадцять-тридцять футів від присутніх, але досить близько, щоб чути, що говорять. Під час молитви я підняв руку й непомітно йому помахав. Лише ворухнув пальцями, не більше, та він помітив, і всміхнувся, і помахав у відповідь. Він був звичайнісіньким мерцем, не чудовиськом, як Кеннет Терріо, і я розплакався.
Мама обійняла мене за плечі.
49
Це було в понеділок, і на екскурсію в Музей мистецтва Метрополітен з класом я так і не пішов. Мені на один день дали звільнення від уроків, щоб я міг піти на похорон, і коли ми повернулися додому, я сказав мамі, що хочу прогулятися. Що мені треба подумати.
— Це нормально… якщо ти в порядку. А ти в порядку, Джеймі?
— Так, — відповів я. І всміхнувся їй, щоб це довести.
— Повернися до п’ятої, бо я хвилюватимусь.
— Повернусь.
Я вже був біля вхідних дверей, коли вона озвучила запитання, на яке я чекав.
— Він там був?
Я вже думав, чи не збрехати, щоб не травмувати її. Але, може, це навпаки покращить їй настрій.