— Так. Не в церкві, а на цвинтарі.
— Як… як він виглядав?
Я відповів їй, що виглядав він нормально, і то була правда. Вони завжди постають у тому одязі, який був на них, коли вони померли. У випадку професора Беркетта то був коричневий костюм, трохи завеликий на нього, однак доволі солідний, як на мою скромну думку. Мені сподобалося те, що в літак він одягнув костюм, бо це ще одна ознака олдскульності. І ціпка при ньому не було, може, тому, що він не тримав його, коли помер, чи впустив на підлогу, коли почався інфаркт.
— Джеймі? А можеш обійняти стареньку матусю перед тим, як підеш на свою прогулянку?
Я пригорнув її і довго не відпускав.
50
Я пішов пішки до Палацу-на-Парк, значно старший і вищий за того хлопчака, який одного осіннього дня крокував зі школи, тримаючи маму за руку, а другою рукою стискаючи свою зелену індичку. Старший, вищий і, може, навіть мудріший, та все одно та сама людина. Ми міняємось і не міняємось. Цього я пояснити не можу. Загадка.
У будинок я зайти не міг, бо не мав ключа, та й потреби не було — професор Беркетт сидів на ґанкових сходах у своєму коричневому дорожньому костюмі. Я всівся коло нього. Повз нас пройшла старенька з пухнастим песиком. Песик подивився на професора. Старенька й не глянула.
— Здрастуйте, професоре.
— Здрастуй, Джеймі.
З моменту його смерті в літаку минуло п’ять днів, і його голос уже стихав, як і в них усіх. Немовби він говорив до мене здалеку й весь час віддаляючись. А ще: він був добрий, як і завжди, але відчувалося в ньому щось таке… не знаю… якась відокремленість. Майже всі вони такі. Навіть місіс Беркетт була така, хоч і балакала більше, ніж основна їх маса (а деякі взагалі не говорять, якщо ти в них про щось не запитаєш). Бо вони дивляться парад, а не марширують у ньому? Приблизно так, хоча не зовсім точно. Вони неначе мають на думці якісь інші, важливіші справи, і вперше в житті я збагнув, що мій голос для нього теж, мабуть, тане вдалині. Увесь світ тане.
— Усе добре?
— Так.
— Боляче було? Інфаркт?
— Так, але скоро закінчилося. — Він дивився на вулицю, не на мене. Ніби зберігаючи її в пам’яті.
— Є щось таке, що я маю для вас зробити?
— Лише одне. Ніколи не викликай Терріо. Бо Терріо вже немає. Прийде та тварюка, яка в нього вселилася. Здається, в літературі такі сутності називаються нахожими.
— Не викличу, даю вам слово. Професоре, а чому вона взагалі змогла в нього вселитися? Бо Терріо був лихий? Причина в цьому?
— Я не знаю, але це здається імовірним.
— Вам ще цікаво, що було, коли я схопив його? — Я згадав його імейл. — Подробиці?
— Ні. — Відповідь мене розчарувала, але не здивувала. Мертві втрачають цікавість до життя живих. — Просто запам’ятай те, що я тобі сказав.
— Запам’ятаю, не хвилюйтесь.
Ледь помітна тінь роздратування закралася в його голос.
— А от цікаво. Ти був неймовірно хоробрим, і водночас тобі неймовірно поталанило. Ти не розумієш, бо ще дитина, проте повір мені на слово. Та потвора — з-поза меж усесвіту. Там є такі жахіття, що жодна людина не спроможна їх осягнути. Якщо ти будеш її застьобувати, то ризикуєш загинути, збожеволіти чи піддати руйнуванню власну душу.
Я ніколи не чув, щоб людина казала «застьобувати когось» замість матюка — мабуть, то було ще одне олдскульне слівце професора, як «холодильна шафа» замість «холодильник», але суть я ухопив. І якщо він хотів мене залякати, йому це вдалося. Руйнування моєї душі? Господи Ісусе!
— Не буду, — пообіцяв я. — Правда не буду.
Він не відповів. Просто дивився на вулицю, тримаючи руки на колінах.
— Я сумуватиму за вами, професоре.
— Гаразд. — Голос ставав дедалі тихішим. Ще трохи, і я зовсім перестану його чути, бачитиму тільки, як губи ворушаться.
— А можна ще одне спитати? — Дурне запитання. Коли ти питаєш, вони мусять відповідати, хоча відповідь тобі не обов’язково сподобається.
— Так.
І я поставив йому своє запитання.
51
Коли я повернувся додому, моя мати готувала лосося так, як нам подобається: загорнутим у мокрі паперові рушники й пропареним у мікрохвильовці. Хто б міг подумати, що така проста страва може так добре смакувати. Але це факт.
— Якраз вчасно, — сказала вона. — У нас є пакетний салат «Цезар». Можеш зібрати?
— Добре. — Я витяг пакет з холодильника — холодильної шафи — і відкрив його.
— Не забудь помити. На пакеті написано, що вже помили, але я їм не довіряю. Відкинь на друшляк.
Я взяв друшляк, висипав латук і відкрив кран з аератором.