— Я ходив до нашого старого будинку, — сказав я. На неї не дивився, повністю зосередився на своєму завданні.
— Я так і думала. Він був там?
— Так. Я спитав, чому донька не приїжджала до нього в гості й навіть не прийшла на похорон. — Я вимкнув воду. — Вона в психіатричній лікарні, мам. Він каже, що до кінця життя там буде. Вона вбила свою дитину, а потім хотіла накласти на себе руки.
Мама вже збиралася поставити рибу в мікрохвильовку, але почуте змусило її залишити тарілку на стійці й важко осісти на табурет.
— О боже. Мона мені розказувала, що донька — лаборантка в біолабі Каліфорнійського технологічного. Вона ще так гордо про це говорила.
— Професор Беркетт сказав, що донька в ката-як-там-його.
— Кататонія.
— Ага. Воно.
Мама опустила погляд на нашу майбутню вечерю. Рожевість плоті лосося неначе мерехтіла крізь білий саван паперових рушників. Моя мати дуже глибоко замислилась. А потім вертикальна зморшка між її брів розгладилася.
— Отже, тепер ми знаємо те, чого нам знати не слід було. І цього вже не зміниш. У всіх, Джеймі, є таємниці. З часом ти сам про це дізнаєшся.
Завдяки Ліз і Кеннету Терріо я вже про це знав, і про мамину таємницю теж довідався.
Згодом.
52
Кеннет Терріо зник з новин. Йому на зміну прийшли інші монстри. А оскільки він мене більше не кошмарив, то я перестав сильно ним перейматися. Осінь поволі холоднішала, розчиняючись у зимі, а я все ще відступав від дверей ліфта, поки вони від’їжджали вбік. Але на той час, коли мені виповнилося чотирнадцять, цей легкий нервовий тік мене більше не турбував.
Час від часу я бачив інших мерців (деяких, мабуть, і не розпізнав, бо ж виглядали вони цілком нормально, як звичайні люди, якщо не загинули від травм — чи якщо не підходити до них заблизько). Я розкажу вам про одного, хоча він ніяк не пов’язаний з головним сюжетом моєї історії. То був хлопчик, не старший за мене зразка того дня, коли я побачив місіс Беркетт. Він стояв на відбійнику, що розділяє Парк-авеню посередині, в червоних шортиках і футболці з «Зоряними війнами». Блідий, мов стіна. Із синіми губами. І здається, плакав, хоча сліз не було. Мені подумалося, що я вже десь його бачив. Тому я перетнув Парк-авеню з боку середмістя і спитав у нього, що сталося. Ну, крім того, що він помер.
— Я не можу знайти дорогу додому!
— А свою адресу ти знаєш?
— Я живу на Другій авеню, будинок чотириста дев’яносто, квартира шістнадцять-бе, — відтарабанив без заминки, наче запис прокрутив.
— Добре, — кивнув я, — це близько. Ходімо, малий. Відведу тебе.
Той будинок мав назву Кіпс-Бей-Корт. Коли ми прийшли, хлопчик просто сів на бордюр. Він більше не плакав, і вигляд у нього вже потроху ставав відсторонений, як у них усіх. Мені не хотілося просто залишати його там самого, але я не знав, що ще можна зробити. Перш ніж піти, я спитав у нього ім’я. Малий відповів: «Річард Скарлатті». І тоді я згадав, де його бачив. Його фото крутили по NY1. Якісь старші хлопці втопили його в Лебединому озері, що в Центральному парку. Хлопці ревли, як сирена, і казали, що вони просто дурня клеїли. Може, й правда. Може, я все це зрозумію згодом. Але навряд.
53
На той час ми вже були досить забезпечені, тому я міг відвідувати приватну школу. Мама показувала мені брошури зі шкіл «Далтон» і «Френдс Семінарі», але я вирішив залишитися в державній і піти в «Рузвельт», рідну для «Мустангів». Там було добре. Для нас із мамою ті роки видалися хорошими. У неї з’явився супержирний клієнт, який писав книжки про тролів, лісових ельфів і шляхетних лицарів, які вирушали в походи. У мене з’явилася дівчина. Ну, типу. Попри цілком пересічне ім’я звичайного дівчиська, Мері Лу Стайн була готкою-інтелектуалкою і кіноманкою. Приблизно раз на тиждень ми ходили в кінотеатр «Анджеліка», сідали в задньому ряду й читали субтитри.
Якось, невдовзі після мого дня народження (мені виповнилося аж цілі грандіозні п’ятнадцять), мама спитала мене в СМС, чи не міг би я після уроків зайти в агенцію, а не йти одразу додому. Нічого такого, написала вона, але є новина, яку вона хоче повідомити особисто.
Коли я прийшов, вона налила мені чашку кави — не те щоб нечувано в ті часи, проте незвично, — і спитала, чи пам’ятаю я Хесуса Ернандеса. Я відповів, що пам’ятаю. Він кілька років був напарником Ліз, і кілька разів мама брала мене з собою, коли вони з Ліз обідали чи вечеряли з детективом Ернандесом та його дружиною. Це було давненько, але важко забути височезного детектива на ім’я Ісус, навіть якщо воно вимовляється «Хесус».