Я подивився на неї широко розплющеними очима, не просто стривожений, а шокований від жаху.
— Та ти знущаєшся! Мені треба встигнути додому до вечері!
— Схоже, Тія сьогодні вечерятиме на самоті, у власній приємній компанії.
Ліз витягла з кишені бушлата пляшечку білувато-жовтого порошку, із золотою ложечкою, прикріпленою до кришечки. Однією рукою зняла кришку, висипала трохи порошку на тильний бік долоні руки, яку тримала на кермі, і втягнула носом. Потім закрила пляшечку — і досі однією рукою — та сховала в кишеню. Майстерно-спритне виконання всього процесу свідчило про тривалу практику.
У мене все на обличчі було написано, тому вона всміхнулася. Її очі прояснилися.
— Ніколи такого не бачив? Твоє життя минає в чотирьох стінах, Джеймі.
Я бачив, як підлітки курять траву, навіть сам пробував. Але важчі наркотики? Ні. На шкільній дискотеці мені пропонували екстазі, та я відмовився.
Вона знову втерла долонею носа. Не дуже елегантний жест.
— Я б тобі запропонувала, бо люблю ділитися. Але це я спеціально для себе бодяжу: тут кокс із героїном у співвідношенні два до одного, плюс дрібка фентанілу. У мене вже звикання. А тобі знесе голову.
Може, звикання в неї й було, та коли її вставило, я помітив. Вона випростала спину й заговорила спритніше, але хоча б машину вела прямо і дотримувалась обмеження швидкості.
— Розумієш, це все твоя мати винна. Роками я робила тільки те, що перевозила наркоту з Пункту А, а то була найчастіше пристань для яхт на Сімдесят дев’ятій вулиці або аеропорт «Стюарт», у Пункт Б, куди завгодно в п’яти боро. Спочатку то був кокаїн, але все змінилося завдяки оксиконтину. Люди дуже швидко підсідають на цю хрінь, на раз, бах — і ти вже щільно присів. А коли лікарі перестали їм постачати, нарки почали купувати її на вулиці. Потім ціну накрутили, і їм стало ясно, що приблизно той самий кайф можна дістати від великої білої медсестри. І дешевше. Тому перейшли до цього. Той чувак, до якого ми їдемо, саме це й постачав.
— Мертвий чувак.
Ліз насупилась.
— Не перебивай. Ти цікавився, то я розказую.
Наскільки пригадую, я цікавився тільки тим, куди ми їдемо. Але вголос я цього не сказав. Я щосили намагався не боятися. І трохи виходило, бо біля мене все одно була Ліз, але не дуже добре, бо тієї Ліз я вже не знав.
— Не підсідай, а постачай. Так кажуть, це мантра для всіх дилерів. Але після того, як Тія мене вигнала, я почала балуватися, зовсім трішки. Щоб депресняк не сильно діймав. А потім почала балуватися сильно. А через певний час уже й не можна було сказати, що балуюсь. Я вживала.
— Мама тебе вигнала тому, що ти принесла цю хрінь додому, — сказав я. — Ти сама винна.
Розумніше було б тримати язика на припоні, та я просто не міг. Мене знову бісило, що вона намагається звалити на маму провину за те, якою стала сама. Хоча вона не звернула уваги.
— Скажу тобі одне, че… Джеймі. Я ніколи не кололась, — з якоюсь викличною гордістю промовила вона. — Жодного разу. Бо коли ти нюхаєш, у тебе ще є шанс зав’язати. А почнеш колотися, то вже не вилізеш.
— У тебе з носа кров тече.
Краплина крові стікала канавкою між носом та верхньою губою.
— Так? Дякую. — Вона знову тернула краєм долоні й на секунду повернулася до мене обличчям. — Усе витерла?
— Ага. На дорогу дивись.
— Слухаюсь, пане Задній Водію, — на якусь мить здалося, що це говорить Ліз із минулого. Моє серце не розбилося, але трохи стиснулося.
Ми їхали. Транспорту на шосе було не дуже багато, як на буденне пообіддя. Я думав про свою матір. Вона зараз в агенції, але скоро вже піде додому. Спочатку вона не хвилюватиметься. Потім трішки розхвилюється. Потім рознервується не на жарт.
— Можна я подзвоню мамі? Я не скажу їй де, просто повідомлю, що зі мною все гаразд.
— Звісно. Дзвони.
Я дістав з кишені телефон, і раптом він зник. Ліз ухопила його спритно, мов ящірка, що ловить жука. Не встиг я навіть усвідомити, що сталося, вона відкрила вікно й викинула телефон на шосе.
— Нащо ти це зробила? — закричав я. — Це моє!
— Добре, що ти сам нагадав про телефон. — Ми вже їхали за знаками на трасу I-87, швидкісну магістраль. — Геть з голови вилетіло. Не дарма цю хрінь називають «дур», ага.
І вона розсміялася.
Я вдарив її кулаком у плече. Машина вильнула, потім вирівнялася. Хтось нам посигналив. Ліз метнула в мене погляд, і усмішки на її губах уже не було. Мабуть, такий вираз обличчя в неї був, коли вона зачитувала людям їхні права. Ну, злочинцям.
— Ще раз мене вдариш, Джеймі, і я дам тобі здачі. Так вріжу в яйця, що виригаєш. Бачить Бог, у цьому драндулеті ригають не вперше.