— Ти хочеш битися зі мною, сидячи за кермом?
Усмішка повернулася, губи розтулилися, і стало видно край зубів.
— А ти спробуй.
Я не спробував. Нічого не спробував, зокрема і (якщо вам цікаво) викликати потвору, яка поселилася в оболонці Терріо, хоча тепер вона теоретично була мені підвладна — свисну, і ти примчиш до мене, хлопче, пам’ятаєте? Насправді ж він (чи воно) навіть і в голові мені не був. Я забув так само, як Ліз забула забрати в мене телефон, а в мене ж у носі не було повно дурі. Але, може, мені б нічого і не вдалося. Хто знає, прийшло б воно чи ні? А якби прийшло… що ж, я боявся Ліз, але тієї тварюки з мертвим світлом боявся ще більше. «Загинути, збожеволіти чи піддати руйнуванню власну душу», — сказав професор.
— Сам подумай, малий. Якби ти зателефонував і сказав, що ти в порядку, просто поїхав покататися з давньою подружкою Ліззі Даттон, то що, думаєш, вона б сказала: «Добре, Джеймі, чудово, скажи, хай нагодує тебе вечерею?»
Я промовчав.
— Вона викличе копів. Але й це не головне. Я мала позбутися твого телефона відразу, бо вона може його відстежити.
Мої очі розширилися.
— Ти брешеш!
Ліз кивнула. Вона знову всміхалась і дивилась на дорогу, де ми саме проїжджали повз фуру з подвійним причепом.
— Вона встановила апку для стеження на перший телефон, який тобі подарувала на десять років. Це я їй порадила, як її заховати, щоб ти не знайшов і не бісився.
— У мене новий телефон з’явився два роки тому, — промимрив я. У кутиках очей уже збиралися сльози, не знаю чому. Я почувався… не знаю, якими словами це описати. Але хвилиночку, здається, знаю. Подвійні збитки. Я почувався так, ніби зазнав подвійних збитків.
— Думаєш, на новий вона ту програмку не поставила? — Ліз хрипко й неприємно розсміялася. — Ти жартуєш? Ти ж у неї єдиний і неповторний малий, її маленький принцик. Вона й через десять років відстежуватиме твоє пересування, коли вже одружишся й мінятимеш підгузки першій дитині.
— Чортова брехуха, — сказав я своїм колінам.
Коли ми виїхали за межі міста, Ліз нюхнула ще трохи своєї особливої суміші. Її рухи були такі самі спритні й треновані, але цього разу машина таки трохи вильнула, і нам знову несхвально посигналили. Я подумав, що нас засіче якийсь патрульний. Спочатку вирішив, що це було б добре, що так цей кошмар закінчиться, але потім передумав. Якщо в своєму заведеному наркотичному стані Ліз спробує відірватися від копа, ми з нею можемо розбитися на смерть. Я згадав чоловіка з Центрального парку. Його обличчя і верхня частина тулуба були накриті — хтось кинув куртку, щоб перехожі не бачили найгіршого. Але я бачив.
І знову Ліз просяяла.
— А з тебе вийшов би крутецький детектив, Джеймі. Зіркою став би з такими вміннями. Жоден убивця не втік би від тебе, бо ти можеш поговорити з жертвами.
Насправді я вже й сам про це думав. Джеймс Конклін, детектив покійників. Чи, може, для покійників. Я так і не вирішив, що з цього краще звучить.
— Але не в поліції Нью-Йорка, — не вгавала Ліз. — Хрін тим вилупкам. Іди в приватні. Я так і бачу твоє ім’я на дверях.
Вона ненадовго зняла руки з керма, щоб накреслити в повітрі рамку.
Знову клаксон.
— Тримай чортове кермо, — сказав я, тамуючи в голосі тривогу. Але, мабуть, не вдалося, бо я був дуже стривожений.
— Чемпіоне, ти за мене не хвилюйся. Я про водіння забула більше, ніж ти коли-небудь знатимеш.
— У тебе знову з носа юшить кров, — сказав я.
Ліз втерлася долонею і витерла її об кофту. Судячи з вигляду, не вперше.
— Перегородки вже нема, — пояснила вона. — Я все виправлю. Коли зав’яжу.
Після цього ми якийсь час їхали мовчки.
56
Коли ми виїхали на швидкісну автостраду, Ліз пригостилася ще однією порцією своєї особливої суміші. Я б сказав, що вона почала мене лякати, якби цей етап не залишився далеко позаду.
— Хочеш знати, як ми до цього дійшли? Ми з тобою, Голмс і Ватсон, вирушили до нових пригод?
«Пригодами» я б це не назвав, але вголос, звісно, не вимовив.
— На обличчі написано, що не хочеш. Але нічого. Довга історія, не дуже цікава, та я тобі так скажу: ще жоден підліток не сказав, що хоче вирости бомжем, деканом коледжу чи брудним копом. Чи їздити на сміттєвозі в окрузі Вестчестер — а це те, чим тепер займається мій зять.
Вона розсміялася, хоча я не зрозумів, що смішного в тому, щоб бути сміттярем.
— А ось що тебе може зацікавити. Я перевезла багато дурі з Пункту А в Пункт Б, і мені за це башляли. Але той дозняк, який твоя маман тоді знайшла в моїй кишені, то було для друга, подарунок. Парадокс, якщо подумати. Тоді за мною вже стежила внутрішня безпека. Вони ще точно не знали, але вже добиралися. Я до смерті боялася, що Ті мене здасть. Отоді треба було й зіскакувати, але я вже не могла. — Вона помовчала, обдумуючи сказане. — Або не хотіла. Тепер уже важко сказати. Але це нагадує мені одні слова Чета Аткінса. Ти чув коли-небудь про Чета Аткінса?