Мого дозволу вона не чекала, просто закурила. Але хоча б вікно опустила, щоб дим вивітрювався. Майже весь.
— Донні Марсдена його колеги — команда — називали Донні Хряк. І не дарма. Жирнючий був уйобок, даруй за неполіткоректність. Триста фунтів — це квіточки, синку. Чотириста двадцять п’ять — уже ближче до правди. Він сам напрошувався, і вчора таки допросився. Крововилив. Вибив йому мозок незгірш од пістолета.
Вона глибоко затяглася і різко видихнула дим у вікно. Денне світло ще не здавало позицій, але тіні вже видовжувалися. Скоро почне сутеніти.
— За тиждень до його інсульту я почула звістку від своїх двох контактів — хлопців з Пункту Б, з якими я досі дружу, — що Донні отримав партію з Китаю. Здоровенну партію, сказали вони. Не порошок, а пігулки. Підробка оксиконтину, багато для персонального продажу Донні Хряка. Може, як бонус. Коротше, це я так собі думаю, бо насправді верхівки піраміди немає, Джеймі. Навіть у боса є свої боси.
Це нагадало мені пісеньку, яку мама й дядько Гаррі часом декламували. Вони вивчили її в дитинстві, здається, і дядько Гаррі пам’ятав її навіть тоді, коли все важливе з його голови вивітрилося. «У великих бліх є блохи малі, на спинах їх кусають. А в менших бліх є блохи свої, і так до нескінченності». Мабуть, я міг би співати таку пісеньку своїм дітям. Тобто якщо доживу до того, щоб їх мати.
— Пігулки, Джеймі! Пігулки! — Здавалося, що вона в дикому захваті, і мене це висадило. — Їх легше перевозити і ще легше продавати! А «здоровенна» може значити дві-три тисячі або й усі десять тисяч. А Ріко — це один з моїх хлопців у Пункті Б — каже, що це сороковки. Ти знаєш, по чому сороковки на вулицях? Неважливо, я в курсі, що ти не знаєш. По вісімдесят за пігулку. І можна не паритись, як з героїном у пакетах для сміття. Ці пігулки я можу перевезти в одній клятій валізі.
Дим прослизав між її губами, і вона спостерігала, як він відпливає до відбійників з табличками «ДО КРАЮ НЕ НАБЛИЖАТИСЯ».
— Ми дістанемо ті пігулки, Джеймі. Ти розпитаєш, де він їх сховав. Мої хлопці сказали, щоб я виділила їм їхні частки, якщо про щось розвідаю, і, звісно, я погодилась, але це моє дільце. Крім того, може, там і нема десяти тисяч таблеток. Може, їх там усього вісім тисяч. Чи вісім сотень.
Вона виклично задерла голову, а тоді похитала нею. Наче сама з собою сперечалася.
— Пара тисяч там буде. Як мінімум пара тисяч мусить бути. А може, й більше. Керівничий бонус Донні за хорошу роботу постачання наркоти нью-йоркській клієнтурі. Але якщо почати всім роздавати, то залишиться в тебе на руках дурничка, а я — не дурничка. Ну, є в мене проблема з наркотиками, але ж це не значить, що я дурничка. Знаєш, що я зроблю, Джеймі?
Я похитав головою.
— Погребу на Західне узбережжя. Назавжди зникну з цієї частини світу. Новий одяг, новий колір волосся, нова я. Знайду там когось, хто може провернути дільце з оксі. Нехай по вісімдесят за пігулку мені й не дадуть, але дадуть багато, бо все одно оксі — золотий стандарт, а китайська дур така ж хороша, як і справжня, не відрізниш. А потім я зроблю собі гарні нові документи, до нового волосся й одягу. Запишусь у клініку й одужаю. Знайду роботу, може, таку, на якій почну відробляти за минуле. Спокута — так це називають католики. Як тобі такий варіант?
«Як нездійсненна мрія», — подумав я.
Мабуть, це відбилося на моєму обличчі, бо її щаслива усмішка застигла.
— Сумніваєшся? Ну гаразд, побачиш, як у мене вийде.
— Я не хочу бачити, як у тебе вийде, — сказав я. — Я хочу забратися від тебе під три чорти.
Вона здійняла руку, і я зіщулився на сидінні, бо подумав, що вона мені зараз вріже. Але Ліз тільки зітхнула і знову витерла носа.
— Хіба я можу тебе не зрозуміти? Так, давай до справи. Ми під’їдемо до його будинку — він останній на Ренфілд-роуд, стоїть сам-один, — і ти спитаєш у нього, де сховані ті пігулки. Я здогадуюся, що в його особистому сейфі. Якщо так, ти спитаєш, який шифр. Він буде змушений тобі сказати, бо мерці не здатні брехати.
— Ось тут я не певен, — збрехав я, довівши, що досі живий. — Я ж не звертався з питаннями до сотень мерців. Найчастіше я з ними взагалі не розмовляю. Нащо воно мені? Вони мертві.
— Але Терріо сказав тобі, де бомба, хоч і не хотів.
Із цим я посперечатися не міг, та була інша ймовірність.
— А що, як його там немає? Що, як він там, куди забрали його труп? Або, не знаю, до мами з татом у Флориду подався, навідати. Може, померши, вони вміють телепортуватися куди схочуть.