Я подумав, це якось змусить її задуматись. Але вона, здавалося, геть не засмутилася.
— Томас був удома, хіба ні?
— Але це не значить, що вони всі вдома, Ліз!
— Я чомусь не сумніваюся, що Марсден буде вдома. — Вона говорила дуже впевнено. Не розуміючи, що мерці можуть бути непередбачуваними. — До справи. А потім я виконаю твоє найзаповітніше бажання. Ти мене більше ніколи не побачиш.
Вона це промовила зі смутком, наче я мав їй поспівчувати. Але я не співчував. Єдине, що я до неї відчував, — страх.
58
Дорога бігла вгору низкою неквапливих зигзагоподібних поворотів. Спочатку ще з’являлися будинки з поштовими скриньками при дорозі, але відстань між ними дедалі збільшувалася. Вже густіше росли дерева. Їхні тіні зливалися і породжували враження, що година пізніша, ніж насправді.
— Як думаєш, скільки їх? — спитала Ліз.
— Га?
— Таких самих, як ти. Що бачать померлих.
— А мені звідки знати?
— А ніколи такого не зустрічав?
— Ні, це не те, що будеш обговорювати при зустрічі. Не почнеш же розмову зі слів: «Привіт, а ти бачиш померлих?»
— Мабуть, ні. Але в тебе це вміння точно не від матері. — Вона говорила про це як про колір очей чи кучеряве волосся. — А може, від батька?
— Я не знаю, хто він. Є чи був. Чи хай там що з ним. — Розмова про батька збурювала в мені неспокій. Може, тому, що мама відмовлялася про нього говорити.
— І ти ніколи не питав?
— Питав, ясна річ. Вона не відповідає. — Я повернувся на сидінні, щоб подивитися на неї. — А вона ніколи нічого про це не казала… про нього… тобі?
— Я спитала і у відповідь отримала те саме, що й ти. Цегляну стіну. Це геть не схоже на Ті.
Знову повороти дороги, тепер вони почастішали. Внизу під нами текла річка Воллкілл, виблискуючи в сонячних променях пізнього пообіддя. А може, то вже був початок вечора. Наручний годинник я забув удома, на тумбочці біля ліжка, а годинник на торпедо показував 8:15, повну туфту.
А тимчасом якість дороги погіршилася. Машина Ліз гуркотіла понад відрізками, що осипалися, і потрапляла колесами у вибоїни.
— Може, вона була така п’яна, що не пам’ятає. Або її зґвалтували.
Мені таке навіть на думку не спадало, жодного разу. Я аж сахнувся.
— Не дивись так шоковано. Це мої здогадки. А ти вже досить дорослий, щоб хоч задуматися над тим, що могла пережити твоя мати.
Уголос я їй не заперечив, але подумки — так. Я подумав, що вона — шматок лайна. Хіба можна бути достатньо дорослим, щоб розмірковувати над тим, чи не є твоє життя наслідком сексу по п’яні на задньому сидінні машини якогось незнайомця? Чи що твою матір затягнули в темний завулок і зґвалтували? Я в цьому дуже сумніваюся. Цим Ліз, мабуть, сказала все, що мені треба було знати про її перетворення. Про те, ким вона стала — чи ким завжди була.
— Може, талант у тебе від татусика. Як шкода, що не можна в нього спитати.
Я подумав, що навіть якби я його стрів, то питати нічого б не став. А просто врізав би йому кулаком у пику.
— З іншого боку, може, він і просто так у тебе, нізвідки взявся. Я виросла в містечку в Нью-Джерсі. Трохи далі на нашій вулиці жила сім’я Джонсів. Чоловік, жінка і п’ятеро дітей у маленькому трухлявому трейлері. Батьки були тупі, як колоди, і четверо дітей у них вдалися. А п’ятий, бляха, був генієм. У шість років сам навчився грати на гітарі, перескочив через два класи, до старшої школи пішов у дванадцять. Звідки це в ньому взялося? От скажи мені.
— Може, місіс Джонс займалася сексом з поштарем, — відповів я. Бо чув такий анекдот у школі. І Ліз розсміялася.
— Джеймі, ти — це щось із чимось. Хотіла б я, щоб ми залишилися друзями.
— То треба було по-дружньому поводитися, — сказав я.
59
Гудрон скінчився раптово, але ґрунтова дорога, що починалася далі, в чомусь була кращою: добре втрамбованою, проолієною, рівною. Великий помаранчевий борд повідомляв: «ПРИВАТНА ДОРОГА, НЕ ЗАЇЖДЖАТИ».
— А якщо там чуваки? — спитав я. — Ну, розумієш, охоронці?
— Якби й були, то вони б охороняли труп. Але трупа там уже нема, і того, який у нього на воротах сидів, теж не буде. Там нікого не було, крім садівника і економки. Якщо ти уявляєш якийсь сценарій бойовика з людьми в чорному й темних окулярах, озброєними напівавтоматами, що охороняють головного мафіозо, то забудь про це. Озброєний там був тільки Тедді, який охороняв ворота, а він, якщо й досі там, знає мене.
— А дружина містера Марсдена?
— Нема дружини. Пішла п’ять років тому. — Ліз клацнула пальцями. — Звіяна вітром. Пуф.