Чи Марсден у бібліотеці, Ліз теж не спитала. Навіть не глянула туди. Ми підійшли до кінця коридору, і вона показала на останні двері тією рукою, що не ховалася в кишені.
— Я чомусь не сумніваюся, що він там. Відчиняй.
Я послухався, і, звісно, Дональд Марсден був там, розпластаний на ліжку, такому великому, що воно здавалося не подвійним, а потрійним чи навіть почвірним. Він і сам був почвірним, тут Ліз мала рацію. Для моїх дитячих очей громаддя його тіла здавалося галюцинацією. Може, якби його вдягти в хороший костюм, він би приховав трохи жиру, але костюма на ньому не було. Були гігантські труси-боксери й більш нічого. Його неосяжну тушу, колосальні чоловічі цицьки й брезклі руки перетинали хрест-навхрест неглибокі порізи. Обличчя, більше схоже на повний місяць, було в синцях, око запливло від фінгалу. З рота стирчала дивна штука. Згодом я дізнався (на тому сайті, про який краще не знати вашій мамі), що то кляп для БДСМ. Зап’ястя Марсдена були прикуті наручниками до стовпчиків ліжка в узголів’ї. Мабуть, у Ліз була тільки одна пара кайданків, бо його щиколотки вона прикрутила скотчем до стовпчиків у ногах. Мабуть, по цілому рулону на кожну довелося витратити.
— А ось і наш господар дому, — озвалася Ліз.
Його ціле око кліпнуло. Ви б сказали, що я міг би здогадатися з наручників і скотчу. Я міг би здогадатися, бо деякі порізи ще сочилися. Але я не здогадався. Я був у стані шоку, тому не здогадався. Аж поки Марсден не кліпнув.
— Він живий!
— Я це виправлю, — сказала Ліз. Потім витягла з кишені пальта пістолет і застрелила його в голову.
61
Кров і мозок забризкали стіну за ним. Я закричав і побіг геть з кімнати, донизу сходами, у двері, повз Тедді, пагорбом униз. Я біг не зупиняючись аж до Ренфілда. Усе це сталося за одну секунду. А потім Ліз обійняла мене.
— Тихо, малий. Тих…
Я вдарив її кулаком у живіт і почув здивоване ухкання. І одразу ж мене викрутило, а рука опинилася в мене за спиною. Боляче було до сказу, я знову закричав. Зненацька ноги перестали мене тримати. Вона вибила їх з-під мене, і я впав на коліна, горлаючи на все горло, а рука була викривлена під таким кутом, що зап’ястя торкалося лопатки.
— Заткнися! — Її голос, трохи гучніший за тихе гарчання, пролунав у моєму вусі. То була жінка, яка колись гралася зі мною в машинки «Метчбокс». Ми обоє стояли навколішки, а мама помішувала на кухні соус для спагеті, слухаючи старенькі хіти по радіо «Пандора».
— Перестань верещати, і я тебе відпущу!
Я перестав, і вона відпустила. Після цього я впав навкарачки, втупився в килим і весь тремтів.
— Вставай на ноги, Джеймі.
Якось я спромігся це зробити, але не відриваючи погляду від килима. На товстуна без верхівки голови я дивитися не хотів.
— Він тут?
Я тупив у килим і не відповідав. Волосся лізло в очі. Плече пульсувало болем.
— Він тут? Подивись навколо!
Я підняв голову й почув, як щось хруснуло в шиї. Замість дивитися прямо на Марсдена (хоча все одно бачив, бо його туша була завелика, щоб її не помічати), я глянув на столик біля його ліжка. На ньому була ціла купа флакончиків з пігулками. А ще лежав жирний сендвіч і стояла пляшка мінералки.
— Він тут?
Вона ляснула мене по потилиці.
Я окинув поглядом усю кімнату. Там не було нікого, крім нас і жирного трупа. Отже, я вже бачив двох чоловіків, застрелених у голову. Терріо був поганцем, але мені хоч не довелося дивитись, як він помирає.
— Нікого, — сказав я.
— Чому ні? Чому його тут немає?
Вона була в нестямі. А я навіть думати до ладу не міг, бо був охеренно наляканий. Лише згодом, прокручуючи в голові ті нескінченні п’ять хвилин у кімнаті Марсдена, я зрозумів, що вона в усьому засумнівалася. Попри Ріджиса Томаса і його книжку, попри бомбу в супермаркеті, вона перелякалася, що я зовсім не бачу померлих і вона вбила єдиного, хто знав, де ничка з пігулками.
— Я не знаю. Я ніколи не був присутній при чиїйсь смерті. Може… може, має минути якийсь час. Я не знаю, Ліз.
— Добре, — сказала вона. — Почекаємо.
— Але не тут, добре? Будь ласка, Ліз, не там, де я мушу на нього дивитись.
— Тоді в коридорі. Якщо я тебе відпущу, обіцяєш бути слухняним?
— Так.
— Не втечеш?