62
— Спитай його! — Вона міцно вчепилася пальцями в моє плече і дихала мені в обличчя. Нічого приємного ні в тому, ні в другому. Але її дихання було гіршим.
— Пусти, тоді спитаю.
Я повільно пішов до Марсдена. Ліз не відставала, йшла за мною назирці. Я відчував, як вона наді мною нависає.
Зупинився я приблизно за п’ять футів від нього.
— Де пігулки?
Він відповів без жодних вагань, як це роблять усі вони — за винятком Терріо, — так, неначе це вже не має жодного значення. А хіба не так? Пігулки йому більше не були потрібні: ані там, де він перебував зараз, ані там, куди вирушить потім. Звісно, якщо потім він кудись вирушить.
— Трохи є на тумбочці біля мого ліжка, але основна маса — в шафці для ліків. «Топомакс», «Маринокс», «Індерал», «Пепсид», «Фломакс»… — І ще пів десятка назвав. Монотонно відтарабанив, як список покупок.
— Що він…
— Тихо, — перебив я. На якийсь час я став головним, хай навіть знав, що це триватиме недовго. Чи залишусь я головним, коли прикличу ту потвору, яка поселилася в Терріо? Цього я не знав. — Я неправильно поставив запитання.
Я повернувся до Ліз обличчям.
— Я спитаю правильно, але спочатку пообіцяй, що відпустиш мене, коли отримаєш те, по що приїхала.
— Звісно ж, відпущу, Джеймі, — сказала вона. І я збагнув, що вона бреше. Я точно не знаю, з чого я це зрозумів, бо ніякої логіки в цьому не було. Але спрацювала не лише інтуїція. Думаю, якось це було пов’язано з тим, що вона відвела погляд від моїх очей, коли назвала мене на ім’я.
Тоді я зрозумів, що доведеться свистіти.
Дональд Марсден і досі стояв біля дверей своєї бібліотеки. У мене промайнула думка: а чи він читав ті книжки на полицях, чи вони там стоять лише про людське око.
— Не треба їй ваші рецептурні ліки, їй треба оксі. Де він?
Те, що сталося далі, я бачив раніше тільки раз: коли спитав Терріо, де він сховав останню бомбу. Слова Марсдена перестали відповідати рухам його губ — він неначе боровся з обов’язком відповісти.
— Я не хочу тобі казати.
Те саме я чув від Терріо.
— Джеймі! Що…
— Я сказав, тихо! Дай мені шанс! — А тоді до нього: — Де оксі?
Під тиском Терріо, здавалося, мучився від болю. І я думаю — не знаю, а думаю, — що саме тоді в нього увійшло те мертве світло. Марсден не справляв враження мученика фізичного болю, але якась емоційна боротьба в ньому точилася, хоч він і був мертвий. Він затулив обличчя руками, наче дитина, яка зробила щось не те, і сказав:
— У кімнаті паніки.
— Ви про що? Що таке кімната паніки?
— Це місце, куди треба йти, якщо в будинок хтось залізе. — Емоція зникла так само швидко, як і з’явилася. Марсден знову говорив монотонно, немов читав список покупок. — У мене є вороги. Вона була ворогом. Я просто цього не знав.
— Спитай, де це! — не вгавала Ліз.
Я був цілком упевнений, що знаю, та все одно спитав. Він показав пальцем на бібліотеку.
— Це таємна кімната, — сказав я, та оскільки це прозвучало не як запитання, він не відповів. — Це таємна кімната?
— Так.
— Покажіть мені.
Він пішов у бібліотеку, де вже згущувалися тіні. Мерці — не зовсім привиди, але в тих сутінках він точно скидався на привида. Ліз мусила навпомацки шукати вимикач від люстри й інших смолоскипів. Так я зрозумів, що вона ніколи в цій кімнаті не проводила час, хоча читати любила. Скільки разів вона бувала в цьому будинку? Може, раз чи двічі, а може, й ніколи. Може, вона знала його лише з фотографій, та ще дуже обережно розпитувала людей, яких сюди пускали.
Марсден показав на полицю з книжками. Оскільки Ліз його не бачила, я повторив цей жест і сказав:
— Ота.
Ліз підійшла і потягнула за неї. Саме тоді я міг би дременути — та тільки вона потягла мене за собою. Вона була вгашена і заведена до червоної межі, але якісь поліцейські інстинкти все-таки залишилися при ній. Вільною рукою вона смикнула кілька полиць, а коли нічого не сталося, вилаялась і повернулася до мене.
Щоб запобігти подальшому трусінню чи викручуванню рук, я спитав у Марсдена очевидне:
— Тут є прихований механізм, який відчиняє двері?
— Так.
— Що він каже, Джеймі? Прокляття, що він каже?
Окрім того, що була страшна, як атомна війна, Ліз мене ще й доводила до сказу своїми питаннями. Про витирання носа було забуто, і тепер на її верхню губу стікала свіжа кров, надаючи їй вигляду вампіра зі сторінок роману Брема Стокера. Хоча на мою думку, кимось таким вона й була.
— Ліз, дай мені шанс. — А тоді до Марсдена: — Де механізм?
— Верхня полиця, праворуч, — відповів Марсден.