Я переповів Ліз. Вона піднялася навшпиньки, понишпорила ще трохи, і раптом щось клацнуло. Цього разу, коли вона потягнула, книжкова шафа повернулася на невидимих петлях, відкриваючи очам сталеві двері, ще одну клавіатуру і ще один червоний вогник над цифрами. Ліз не треба було казати мені, про що питати далі.
— Який шифр?
І знову він здійняв руки й затулив ними очі, такий дитячий жест, який ніби промовляє: «Якщо я тебе не бачу, то й ти не бачиш мене». Сумно було від цього жесту, але я не міг дозволити собі зворушуватись. І не лише тому, що переді мною стояв наркобарон, чий товар, безсумнівно, спричинив смерті сотень, а то й тисяч людей, а тисячі інших підсадив на свій гачок. У мене було вдосталь власних проблем.
— Який… тут… шифр? — чеканячи кожне слово, як із Терріо. Тут було інакше, але водночас те саме.
Він сказав мені. Мусив сказати.
— Сім три шість один два.
Не відпускаючи моєї руки, Ліз понатискала кнопки. Я очікував стуку й шипіння, такого, наче шлюз відчиняється в науково-фантастичному кіно. Але нічого не сталося, тільки колір лампочки змінився з червоного на зелений. На дверях не було жодної ручки, тому Ліз штовхнула їх, і вони відчинилися. У кімнаті було темно, як у дупі чорного кота.
— Спитай у нього, де вимикачі.
Я спитав. Марсден відповів:
— Їх нема.
Він знову опустив руки. Його голос вже починав танути. Тієї миті я подумав, що він так швидко відходить, бо його смерть була насильницькою, а не природною чи нещасним випадком. Згодом я змінив думку. Гадаю, він хотів швидко зникнути, перш ніж ми знайдемо те, що було всередині.
— Спробуй просто зайти, — порадив я.
Вона обережно ступила в морок, не розтискаючи пальців, які тримали мене за плече, і вгорі спалахнули лампи денного світла. Кімната була умебльована по-спартанському. У глибині стояла холодильна шафа (пам’ять підсунула мені назву від професора Беркетта), електроплитка і мікрохвильовка. Ліворуч і праворуч тяглися полиці, забиті дешевими консервами: «Спам», яловича тушонка «Дінті Мур», сардини «Кінг Оскар». Були ще торби з іншим їдлом (як я дізнався згодом, в армії таке називають сухпайками), стояли упаковки по шість пляшок води й пива. На нижній полиці я побачив стаціонарний телехвон. Посеред кімнати був простий дерев’яний стіл, а на ньому — настільний комп’ютер, принтер, товста тека і сумка на змійці з речами для гоління.
— Де оксі?
Я спитав.
— Він каже, що в несесері. Не знаю, що воно таке.
Ліз ухопила сумку для гоління, розстебнула і вивернула на стіл. З неї випало кілька пляшечок з пігулками, разом з двома-трьома пакетиками, загорнутими в харчову плівку. Не зовсім коштовні розсипи скарбів.
— Що це за херня? — заверещала Ліз.
Але я її майже не чув. Я розгорнув теку, що лежала біля комп’ютера, просто тому, що вона була під рукою, а я переживав стан шоку. Спочатку я немов навіть не розумів, що бачу. Хоча, звісно, все я розумів. І стало ясно, чому Марсден не хотів, щоб ми сюди заходили, і чому йому було соромно, навіть після смерті. З наркотиками це не було пов’язано. Я подумав, чи в тієї жінки, на яку дивлюсь, у роті був той самий кляп. Якщо так, тоді катюзі по заслузі.
— Ліз, — сказав я. Губи не рухалися, наче від уколу новокаїну в стоматолога.
— І це все? — кричала далі вона. — Не смій мені, блядь, казати, що це все! — Вона відкрутила кришку одного флакончика і висипала його вміст. Там було від сили двадцять п’ять таблеток. — Це навіть не оксі, а йобаний дарвон!
Вона мене відпустила, і я міг побігти, але навіть не подумав про це. Ідея про те, щоб свистом прикликати Терріо, теж покинула мій розум.
— Ліз, — повторив я.
Та Ліз не слухала. Одну за одною вона повідкручувала пляшечки. Різні види пігулок, але в жодному флаконі не було багато. Вона витріщилася на якісь блакитні.
— Роксі, так, окей, але тут і дюжини не набереться! Спитай, де решта!
— Ліз, подивись на це.
Мій голос долинав неначе здалеку.
— Я сказала, спитай…
Вона стрімко розвернулася і застигла, побачивши те саме, що і я.
То була глянсова фотографія, верхня у стосі інших глянсових фото. Зображення трьох: двох чоловіків і жінки. Одним був Марсден. Уже без боксерських трусів. Другий чоловік теж був голий. Вони робили всяке різне з жінкою, яка мала в роті кляп. Я не хочу казати, що саме робили, скажу тільки, що Марсден тримав у руках невеликий паяльник, а другий мужик — двозубу виделку для м’яса.
— Чорт, — прошепотіла Ліз. — Ой, чорт. — Вона прогортала фотографії. Невимовний жах. Закрила теку. — Це вона.
— Хто?
— Медді. Його дружина. Я так бачу, вона не втекла.