Марсден усе ще стояв у бібліотеці, але на нас не дивився. Його потилиця була геть знищена, як лівий бік голови Терріо, але я цього навіть не помічав. Є й гірші речі, ніж кульові рани. Така от дрібничка відкрилася мені того вечора.
— Вони мордували її до смерті, — вичавив із себе я.
— Так, і як же веселилися при цьому. Ти подивись, як шкіряться до вух. Ну, ти досі шкодуєш, що я його замочила?
— Ти вбила його не за те, що він зробив з дружиною, — сказав я. — Ти про це не знала. Ти його вбила через наркоту.
Вона знизала плечима так, ніби це не мало значення. І для неї напевно так і було. Визирнула з кімнати паніки, куди він приходив помилуватися своїми жаскими фото, перевела погляд через бібліотеку на горішній коридор.
— Він досі тут?
— Так. У дверях стоїть.
— Спочатку він сказав, що пігулок немає. Але я знала, що він бреше. Потім він сказав, що пігулок багато. Багато!
— Може, він брехав, коли це сказав. Він міг, бо був ще живий.
— Але тобі він сказав, що вони в кімнаті паніки! Тоді він був уже мертвий!
— Але не уточнив, скільки їх. Це все, що в тебе є? — спитав я у Марсдена.
— Це все, — підтвердив той. Голос уже починав зникати.
— Ти сказав їй, що маєш багато!
Він тільки знизав скривавленими плечима.
— Я думав, поки вона вірить, що в мене є те, що їй треба, вона не буде мене вбивати.
— Але наводка, яку їй дали, начебто ти отримав велику приватну партію…
— Просто брехня собача, — сказав він. — У цьому бізнесі багато брехні. Люди мелють язиками, аби молоти.
Коли я переказав Ліз його слова, вона похитала головою, не вірячи. Не бажаючи вірити, бо якби повірила, це означало б, що всі її плани на Західне узбережжя накриваються мідним тазом. Це означало б, що її надурили.
— Він щось приховує, — наполягала вона. — Якось. Десь. Спитай ще раз, де решта.
Я розтулив рота, щоб сказати: якби решта була, він би вже мені про це повідомив. А тоді (мабуть, тому що жахливі фотографії дали ляпаса моєму приголомшеному «я») з’явилась ідея. Може, я й собі трохи змахлюю, бо Ліз точно була готова стати жертвою шахрайства. Якщо все вигорить, я втечу від неї, не викликаючи демона.
Вона вхопила мене за плече і струсонула.
— Я сказала, спитай!
І я спитав.
— Де решта наркоти, містере Марсден?
— Я ж тобі сказав, це все, що є. — Його голос слабшав, танув. — Я тримаю трохи напохваті для Марії, але вона на Багамах. Біміні.
— А, добре. Це вже краще. — Я показав на полиці з консервами. — Бачиш бляшанки зі спагеті на верхній полиці? — Не помітити їх вона ніяк не могла, бо їх там було як мінімум тридцять. Донні Хряк явно любив марку «Франко-Амерікен». — Він сказав, що заникав трохи в них — але не оксі, вони десь в іншому місці.
Вона могла потягти мене за собою, проте я подумав, є шанс, що вона буде занадто схвильована, і не помилився. Ліз побігла до полиць із консервами. Я почекав, коли вона стане навшпиньки й потягнеться вгору. А тоді блискавкою драпонув з кімнати паніки й припустив через бібліотеку. От би ще не забув двері зачинити. Але я забув. Марсден стояв на місці й здавався матеріальним, та я пробіг крізь нього. На мить мене охопив пекучий морозний холод, а рот наповнився мастким смаком — здається, пепероні. Наступної миті я вже мчав до сходів.
У мене за спиною загримотіли, падаючи, бляшанки консервів.
— Ану вернися, Джеймі! Повернись!
Вона побігла за мною. Я чув її. Дістався до того місця, де сходи круто йшли вниз, і озирнувся. То була помилка. Я перечепився. Варіанти в мене закінчилися, тому я склав губи трубочкою, щоб засвистіти, але не зміг — тільки фухнув. Рот і губи геть пересохли. Тому я закричав.
— ТЕРРІО!
Я поповз навкарачки донизу сходами, але вона вхопила мене за гомілку.
— ТЕРРІО, ДОПОМОЖИ! ВІДЧЕПИ ЇЇ ВІД МЕНЕ!
Раптом усе — не лише балкон, не лише сходи, а весь простір над велетенською кімнатою і куточком для розмов — сповнилося білим світлом. Коли це сталося, я саме озирався на Ліз і примружився від яскравості, ледве не засліплений. Світло йшло з високого дзеркала, а з того, що висіло на протилежному боці балкона, лилося ще більше світла.
Хватка Ліз ослабла. Я вхопився за сланцеву сходинку і відштовхнувся від неї так сильно, як тільки міг. І поїхав животом униз, наче дитина на санчатах з найгорбкуватішої у світі гірки. Зупинився я приблизно за чверть шляху до кінця сходів. Позаду мене розривала криком повітря Ліз. Я глянув у проміжок між рукою і боком та через своє положення побачив її догори ногами. Вона стояла перед дзеркалом. Не знаю точно, що вона там бачила, і це добре, бо після цього я міг би більше ніколи не заснути. Досить було і того світла — сліпучого й безбарвного, що валило з дзеркала, наче спалах на сонці.