Мертве світло.
А тоді я побачив — чи мені здалося — руку, яка вилізла з дзеркала і вхопила Ліз за шию. Вона смикнула жінку до скла, і я почув хрускіт хребців. Ліз не переставала кричати.
Усе світло згасло. Надворі ще не остаточно стемніло, тому в будинку не панувала кромішня пітьма, але вона вже підкрадалася. Кімната піді мною тонула в колодязі сутінок. За мною, на верхівці вигнутих сходів, усе кричала і кричала Ліз. Я взявся за гладенький скляний поручень, підтягнувся на ньому, щоб стати на ноги, і пошкандибав у вітальню, якось примудрившись не впасти.
Ліз у мене за спиною перестала кричати — і засміялася. Обернувшись, я побачив, що вона біжить донизу сходами, просто темна фігура, що регоче, як Джокер у коміксі про Бетмена. Вона бігла занадто швидко, не дивлячись під ноги. Розгойдувалася з боку в бік, відскакувала від балюстради, озиралася через плече на дзеркало, де світло вже тьмяніло, як нитка в старомодній лампочці розжарювання, коли її вимикаєш.
— Ліз, обережно!
Я прокричав це навіть попри те, що понад усе в світі жадав утекти від неї якнайдалі. Те попередження було продиктоване лише інстинктом, але воно не допомогло. Ліз втратила рівновагу, впала долілиць, вдарилася об сходи, перевернулася, знову вдарилася, ще раз зробила сальто і ковзнула аж донизу. Після першого удару вона ще сміялася, та після другого замовкла. Наче вона була радіо, а хтось її вимкнув. Вона лежала горілиць біля підніжжя сходів, із задертою головою, звернутим набік носом, одна рука була вигнута під неприродним кутом за спиною аж до шиї, а очі втупилися кудись у морок.
— Ліз?
Нічого.
— Ліз, ти в порядку?
Яке ідіотське запитання. Та й що мені з того? А от на це я вже міг відповісти. Я хотів, щоб вона була жива, бо за мною щось стояло. Я його не чув, але знав, що воно там.
Я став біля неї навколішки й підніс руку до скривавленого рота. Подиху долонею не відчув. Її очі не кліпали. Вона була мертва. Я підвівся, розвернувся і побачив саме те, чого й очікував: Ліз стояла в незастебнутому бушлаті й закривавленій кофті. Але дивилася не на мене. Вона дивилася кудись за моє плече. І підняла одну руку, щоб показати мені на щось, навіть тієї жахливої миті нагадуючи Привид майбутнього Різдва, який вказував на Скруджів надгробок.
Сходами спускався Кеннет Терріо — чи то пак те, що від нього залишилося.
63
Він був схожий на обгорілу колоду, всередині якої тліє полум’я. Не знаю, як ще це можна описати. Він почорнів, але його шкіра тріснула в багатьох місцях, і назовні проривалося те сліпуче мертве світло. Його промені випорскували з ніздрів, очей, навіть з вух. А коли розтулив рота, звідти теж полилося мертве світло.
Він вишкірився і здійняв руку.
— А спробуймо ще раз провести ритуал. Тоді й побачимо, хто переможе. Я думаю, ти в боргу переді мною, раз уже я тебе від неї врятував.
Він поспішив сходами донизу, готовий до сцени великого возз’єднання. Інстинкт підказував, що треба підібгати хвоста й тікати, але щось у душі радило не відступати, хай там як мені хотілося уникнути жаху, що насувався. Якби я повернувся спиною, воно б ухопило мене ззаду, огорнуло обвугленими руками, і то був би кінець. Воно перемогло б, а я став би його рабом, зобов’язаним прибути на першу вимогу. Воно вселилося б у мене живого так само, як у мертвого Терріо, що було б значно гірше.
— Зупинися, — мовив я, і почорніла шкаралупа Терріо немов вросла у підлогу біля підніжжя сходів. Від тих простягнутих лап мене відділяло менше фута. — Іди геть. Я з тобою прощаюся. Навіки.
— Ти ніколи зі мною не розпрощаєшся. — А тоді воно промовило ще одне слово, від якого в мене шкіра взялася сиротами, а волосся на потилиці стало сторч: — Чемпіоне.
— Побачимо, — сказав я. Хоробра відповідь, от тільки тремтіння голосу вгамувати не вдалося.
А руки все ще тягнулися до мене, почорнілі лаписька зі сліпучими тріщинами за кілька дюймів од моєї шиї.
— Якщо ти справді хочеш здихатися мене навіки, берися. Ми знову проведемо ритуал, і цього разу буде справедливіше, бо я готовий.
Мною опанувало дивне відчуття спокуси. Не питайте чому. Але зрештою взяла гору та частка мого єства, що була віддалена від его і глибша, ніж інстинкт. Переграти диявола можна лише раз — волею провидіння, хоробрістю, завдяки дурній удачі або ж з усім цим разом, — але не двічі. Навряд чи хтось, крім святих, може здолати диявола в бою двічі. А може, й вони не здатні.