— Іди. — Настала моя черга вказувати пальцем, як Скруджів останній привид. Я показав на двері.
Потвора задерла догори обвуглену, вимащену попелом губу Терріо — посміхнулася.
— Ти не можеш вигнати мене, Джеймі. Невже ти досі не зрозумів? Ми прив’язані один до одного. Ти не думав про наслідки. І от, будь ласка.
Я повторив єдине своє слово. Тільки його я й міг вичавити з горла, яке зненацька стало завширшки з макове зернятко.
Труп Терріо, здавалося, націлився скоротити відстань між нами, стрибнути на мене і стиснути в страхітливих обіймах. Але він цього не зробив. Може, не зміг.
Ліз зіщулилася, коли він її проминав. Я чекав, що він пройде просто крізь двері — як я крізь Марсдена, — але та тварюка не була привидом. Рука вхопилася за ручку і повернула її. Шкіра ще більше потріскалася, ще більше світла вирвалося назовні. Двері стрімко розчахнулися.
Воно повернулося до мене.
— О, свисни, і я примчу до тебе, хлопче.
І воно зникло.
64
Я відчував, що ноги от-от підігнуться, і хоча сходи були близько, я не збирався на них сідати, бо потрощене тіло Ліз Даттон розкинулося біля їхнього підніжжя. Я пошкандибав до куточка для розмов і безсило впав у крісло біля нього. Опустив голову, і з грудей вирвалося ридання. То були сльози жаху й істерики, але я думаю (хоч напевно й не пригадую), що також то були сльози радості. Я залишився живим. Я сидів у темному будинку в кінці приватної дороги з двома трупами і двома загробними (з балкона на мене дивився вниз Марсден), але я був живий.
— Три, — промовив я вголос. — Три трупи й три загробні. Не забувай про Тедді.
Я засміявся, а тоді згадав, що приблизно так само сміялася Ліз перед тим, як замовкнути назавжди, і зусиллям волі припинив. Я спробував подумати, що робити далі. Вирішив, що насамперед треба зачинити ті блядські вхідні двері. Відчувати на собі погляди тих двох неупокоєних (ви правильно вгадали, я це слово вивчив згодом) було неприємно, але я звик до мерців, які знають, що я їх бачу. Що мене насправді турбувало, то це думка про Терріо: він десь там ходить, з мертвим світлом, яке просочується крізь його напівзогнилу плоть. Я наказав йому йти, і він пішов… але що, як повернеться?
Пройшовши повз Ліз, я зачинив двері. А коли повернувся, спитав у неї, що мені робити. Відповіді я не очікував, але отримав.
— Подзвони матері.
Я згадав про стаціонарний телефон у кімнаті паніки, однак підійматися знову тими сходами і заходити в ту кімнату я не збирався. Навіть за мільйон баксів.
— Ліз, а твій телефон при тобі?
— Так, — байдужим, незацікавленим тоном, як говорять майже всі вони. Хоча не всі: у місіс Беркетт залишалося достатньо життя, щоб розкритикувати мистецьку цінність моєї індички. А Донні Хряк намагався сховати свою ничку з садистським порно.
— Де він?
— У кишені мого пальта.
Я підійшов до її тіла і сягнув у праву кишеню бушлата. Пальці торкнулися руків’я пістолета, з якого вона обірвала життя Дональда Марсдена, і я відсмикнув руку, наче торкнувся чогось розпеченого. Пошукав у іншій кишені й там знайшов-таки її телефон. Увімкнув його.
— Який пінкод?
— Два шість шість п’ять.
Я увів, набрав код міста Нью-Йорк і перші три цифри маминого мобільного, та потім передумав і подзвонив на інший номер.
— Дев’ять один один. Що у вас сталося?
— Я в будинку з двома трупами, — відповів я. — Одного вбили, а друга впала зі сходів.
— Синку, це розіграш?
— На жаль, ні. Жінка, яка впала зі сходів, мене викрала і привезла сюди.
— Де цей будинок? — Голос жінки на іншому кінці тепер звучав зацікавлено.
— У кінці приватної дороги біля Ренфілда, мем. Я не знаю, скільки миль і чи є на цій вулиці номер. — А потім я згадав те, що мав би сказати одразу. — Це будинок Дональда Марсдена. Це його вбила жінка. А вона сама впала зі сходів. Її звали Ліз Даттон. Елізабет.
Операторка спитала, чи я сам у порядку, і наказала мені сидіти на місці, полісмени вже їдуть. Я сидів на місці, тільки матері зателефонував. Ця розмова вже була значно довшою і не завжди чіткою, бо ми обоє схлипували і белькотіли. Я розповів їй усе, крім історії з мертвим світлом. Мама б мені повірила, але досить уже й того, що один з нас бачив нічні жахіття. Я просто сказав, що Ліз спотикнулася, коли за мною гналась, і зламала собі шию.
Під час нашої розмови Дональд Марсден спустився сходами і став біля стіни. Один мрець без маківки на голові, інша — з головою набік. Ото з них була парочка. Я вам казав, що в цій історії багато жаху, ви отримали попередження. Але я на них дивився без особливого переляку, бо найгірший жах був позаду. Він зник. Хіба що я захотів би його повернення. Тоді можна було викликати.