Варто лише свиснути.
Через п’ятнадцять дуже довгих хвилин я почув удалині виття сирен. Через двадцять п’ять вікна наповнилися червоно-синіми спалахами. Приїхало щонайменше шестеро копів, звичайний загін. Спочатку вони були просто темними обрисами, що затулили собою двері, затьмарюючи останні промені денного світла, якщо воно там ще залишалося. Хтось із них спитав, де ці чортові вимикачі. Інший сказав: «О, знайшов», — і виматюкався, коли світло не загорілося.
— Хто тут? — гукнув інший. — Якщо тут є хто-небудь, назвіться!
Я встав і підняв руки, хоча сумніваюся, що вони могли бачити що-небудь, крім темної фігури, яка рухалася в пітьмі.
— Я тут! Я підняв руки! Світло вимкнулося! Я той хлопець, який вас викликав!
Спалахнули ліхтарики, промені гарячково забігали, натикаючись один на одного, а потім усі націлилися на мене. Один коп вийшов уперед. Жінка. Вона зробила гак, щоб не наштовхнутися на померлу Ліз, хоч і сама не розуміла, навіщо це робить. Спочатку її рука лежала на руків’ї пістолета, але коли вона мене побачила, то відпустила. І мені полегшало.
Вона зупинилася.
— Синку, ти тут сам у будинку?
Я подивився на Ліз. Глянув на Марсдена, який стояв досить далеко від жінки, яка його вбила. Навіть Тедді — і той з’явився. Він стовбичив у дверях, де вже не було копів. Може, його привабила метушня, а може, просто захотілося прийти. Три немертві боввани.
— Так, — відповів я. — Я тут зовсім сам.
65
Жінка-коп обійняла мене за плечі й вивела надвір. Я почав тремтіти. Мабуть, вона подумала, що це від нічного повітря, але, звісно, це було не так. Вона зняла з себе куртку і накинула мені на плечі, хоча це не дуже допомогло. Я просунув руки в задовгі рукави і обійняв себе. Куртку обважнювали поліцейські речі в кишенях, та мене це не турбувало. То була приємна важкість.
На подвір’ї припаркувалося три патрульні машини. Дві оточили по боках маленьку автівку Ліз, а третя стала за нею. Поки ми стояли, приїхала ще одна патрулька, позашляховик з написом «ШЕФ ПОЛІЦІЇ РЕНФІЛДА» на борту. Я подумав, що у п’яниць і хвацьких водіїв міста сьогодні свято, бо основні сили поліції напевно кинули сюди.
З дверей вийшов інший коп і приєднався до жінки-копа.
— Малий, то що тут сталося?
Не встиг я відповісти, як жінка-коп притисла мені до губ вказівний палець. Я не заперечував; те відчуття було насправді приємне.
— Двайте, не розпитуй. Цей хлопчик у стані шоку. Йому потрібна допомога медиків.
З позашляховика виліз опасистий чоловік у білій сорочці з поліцейським жетоном, що висів на шиї — за моїм припущенням, сам Шеф — і вчасно почув останню частину її речення.
— Відвези його до лікаря, Керолайн. Хай його оглянуть. Підтверджені трупи є?
— Одне тіло лежить біля початку сходів. Схоже на жінку. Я не можу підтвердити, що вона померла, але судячи з кута вигину шиї…
— Так, вона мертва, — сказав я їм і розплакався.
— Вперед, Керо, — розпорядився Шеф. — І не вези його аж в Округ. Заїдь у «MedNow». І не розпитувати, поки я не приїду. І до того, як знайдемо дорослого, який за нього відповідає. Ім’я в нього запитали?
— Ще ні, — відповіла полісменка Керолайн. — Тут психушка. Світло не вмикається.
Шеф нахилився до мене, впершись долонями в стегна над колінами, змушуючи мене почуватися п’ятирічним.
— Синку, тебе як звуть?
«От вам і „не розпитувати“», — подумав я.
— Джеймі Конклін, а приїде моя мати. Її звуть Тія Конклін. Я вже їй дзвонив.
— Угу. — Він повернувся до Двайта. — Чому нема світла? У всіх будинках дорогою сюди було.
— Не знаю, Шеф.
— Воно вирубилося, коли вона бігла за мною сходами, — сказав я. — Думаю, тому і впала.
Я бачив, що йому хочеться ще мене розпитати, але він просто наказав полісменці Керолайн рухатися. Поки вона виїжджала з подвір’я і рушала звивистою доріжкою на виїзд, я намацав у кишені штанів телефон Ліз, хоча не міг пригадати, як його туди поклав.
— А можна я подзвоню мамі й скажу їй, що ми їдемо до лікаря в невідкладну допомогу?
— Авжеж.
Набираючи маму, я раптом усвідомив: якщо полісменка Керолайн дізнається, що я користуюся телефоном Ліз, у мене будуть неприємності. Вона може спитати, звідки я знаю пінкод покійниці, а я не зможу правдоподібно відповісти. Хай там як, вона не спитала.
Мама сказала, що їде в «Убері» (що, мабуть, коштуватиме цілий маленький статок, тож добре, що агенція знову міцно стояла на ногах) і вони рухаються з прекрасною швидкістю. Вона спитала, чи справді зі мною все добре. Я сказав їй, що справді і що полісменка Керолайн везе мене в «MedNow» в Ренфілд, просто на огляд. Мама наказала не відповідати на жодні запитання, поки вона не приїде, і я пообіцяв.