— Я зателефоную Монті Ґрішему, — сказала вона. — Він такими юридичними справами не займається, але точно знає того, хто займається.
— Мамо, мені не потрібен адвокат. — На цих словах полісменка Керолайн глянула на мене, швидко і скоса. — Я нічого не скоїв.
— Якщо Ліз когось убила і ти був присутній, то потрібен. Буде допит… преса… не знаю, що там ще. Це я винна. Я привела ту суку в наш дім. — І вона злостиво виплюнула: — Тварюка Ліз!
— Спочатку вона була хороша. — То була правда, але раптом я відчув, як навалюється страшенна втома. — Побачимось, коли приїдеш.
Я дав відбій і спитав полісменку Керолайн, скільки ще нам їхати до невідкладної допомоги. Вона відповіла, що двадцять хвилин. Я озирнувся через плече, крізь сітку, яка відділяла заднє сидіння, бо мною раптом опанувала впевненість, що там сидить Ліз. Чи — набагато гірше — Терріо. Але сидіння було порожнє.
— Тут лише ми з тобою, Джеймі, — сказала полісменка Керолайн. — Не хвилюйся.
— Я й не хвилююсь. — Але все-таки була одна річ, про яку я мав хвилюватися. І слава Богу, я згадав про неї, бо ми з мамою могли втрапити у велику халепу. Я притулився головою до вікна і відвернувся від Керолайн у півоберта. — Я подрімаю.
— Подрімай. — У її голосі звучала усмішка.
Я і справді подрімав. Але спершу натиснув кнопку живлення телефона Ліз, затуливши його своїм тілом, і видалив той запис, який вона зробила, коли я переказував сюжет «Секрету Роаноука» мамі. Якщо знайдуть телефон і з’ясують, що він не мій, я щось вигадаю. Або просто скажу, що не пам’ятаю, так буде надійніше. Однак їм не можна слухати той запис.
Ніяк не можна.
66
Шеф і двоє інших копів приїхали в клініку «MedNow» через годину чи десь так після того, як туди прибули ми з полісменкою Керолайн. Ще був чоловік у костюмі, який представився окружним прокурором. Мене оглянув лікар, сказав, що я більш-менш у порядку, артеріальний тиск трохи високий, але зважаючи на те, що я пережив, це не дивно. Він був упевнений, що вже до ранку тиск нормалізується, і проголосив мене «звичайним здоровим підлітком». Насправді я був звичайним здоровим підлітком, який бачить мерців, але вдаватися в подробиці не став.
Ми з копами й окружним прокурором пішли в кімнату відпочинку для персоналу, щоб там зачекати на мою матір. І щойно вона приїхала, мене почали розпитувати. Тієї ночі ми зупинилися в ренфілдському мотелі «Стардаст», а наступного ранку знову були запитання. Мама сама їм розповіла, що вони з Елізабет Даттон мали стосунки, які закінчилися, коли мама дізналася, що Ліз бере участь у наркоторгівлі. А я їм розказав, як Ліз загребла мене після тренування з тенісу і привезла в Ренфілд, де сподівалася вкрасти велику партію оксі з будинку містера Марсдена. Зрештою він зізнався їй, де наркотики, і вона його вбила: або не зірвала джекпот, на який розраховувала, або через інші штуки, які знайшла в тій кімнаті. Фотографії.
— Я одного не розумію, — сказала полісменка Керолайн, коли я повернув їй куртку, яка доти була на мені. Мама зиркнула на неї стривоженим поглядом самиці, готової захищати своє дитинча, але полісменка Керолайн цього не бачила. Вона дивилась на мене. — Вона його зв’язала…
— «Зафіксувала». Таке було слово. Мабуть, тому що вона була поліцейською.
— Добре, зафіксувала. І відповідно до того, що вона тобі сказала… а також відповідно до того, що ми знайшли на другому поверсі… вона трохи його підтюнінгувала. Але не дуже сильно.
— А можна ближче до суті? — спитала мама. — Мій син пережив жахіття, він виснажений.
Полісменка Керолайн проігнорувала її. Вона дивилася на мене, дуже ясними очима.
— Вона могла зробити набагато більше, мучити його, доки не отримає бажане, а натомість вона залишила його, поїхала аж у Нью-Йорк, викрала тебе і привезла сюди. Навіщо вона це зробила?
— Я не знаю.
— Ти дві години їхав з нею в машині, і вона не сказала?
— Вона сказала тільки, що рада мене бачити. — Я не міг згадати, чи точно вона таке казала, тому, здається, формально то була брехня, але за відчуттями — правда. Я пригадав усі ті вечори на дивані, коли сидів між ними й дивився «Теорію Великого вибуху», і ми втрьох надривали животи від сміху. І розплакався. Що допомогло нам вибратися.
Коли ми вже були в мотелі, за зачиненими дверима, надійно замкненими, мама сказала:
— Як ще раз спитають, скажи, що, може, вона планувала забрати тебе з собою, коли поїде на Захід. Зможеш?