— Так, — кивнув я. І стало цікаво, чи не теліпалась ця ідея десь на задвірках свідомості Ліз увесь той час. Міркувати про таке було неприємно, але краще, ніж про те, що я думав (і досі думаю): що вона збиралася мене вбити.
Я спав не в прохідній кімнаті, а на дивані у маминій. Снилося мені, що я бреду самотньою сільською дорогою під місяцем-серпиком. «Не свисти, не свисти», — наказував я собі. Але засвистів. Нічого не зміг з собою вдіяти. Я просвистів «Let It Be». Дуже чітко це пам’ятаю. І на шостій чи восьмій ноті почув за спиною кроки.
Я прокинувся, затуляючи рота руками, наче намагався притлумити крик. І відтоді, в подальші роки, я так само прокидався не раз і не два. Але боюсь я не свого крику. Я боюся, що прокинусь під акомпанемент власного свисту, а та мертвосвітляна тварюка поряд.
Простягає руки, щоб ухопити мене в обійми.
67
У буття підлітком купа проблем. Зацініть. Прищі, муки вибору правильного одягу, щоб тебе не засміяли в школі, і загадка дівчат — це тільки три з них. Але після поїздки до будинку Дональда Марсдена (викрадення, якщо вже зовсім прямолінійно) я виявив, що є й свої переваги.
Наприклад, не треба проходити крізь стрій репортерів і телекамер на допиті, бо я не мусив давати свідчення особисто. Натомість мої свідчення записали на відео, з адвокатом, якого знайшов для мене Монті Ґрішем, з одного боку і мамою — з другого. Преса знала, хто я, але моє ім’я жодного разу не з’явилося в медіа, бо я був тією чарівною істотою — неповнолітнім. Діти в школі дізналися (діти в школі майже завжди про все дізнаються), однак мене ніхто не діставав. Навпаки — мене поважали. Не треба було вигадувати, як заговорити з дівчатами, бо вони самі підходили до моєї шафки й починали розмову.
А найкраще — з телефоном, який насправді був не моїм, а Ліз, не виникло ніяких проблем узагалі. Та й не існувало його більше. Мама вкинула його в сміттєспалювальну піч, бон вояж, і сказала: якщо хтось спитає, відповідати, що я його загубив. Ніхто не спитав. А щодо того, чому Ліз приїхала в Нью-Йорк і викрала мене, поліція самостійно дійшла висновку, який мама вже озвучила: Ліз хотіла мати з собою дитину, коли поїде на захід, може, думала, що жінка, яка подорожує з дитиною, привертатиме до себе менше уваги. І схоже, ніхто не розглянув можливості, що я б спробував утекти або принаймні закричати й покликати на поміч, коли ми зупинимося заправитися й перекусити в Пенсильванії, Індіані чи Монтані. Звісно, я б цього не робив. Я був би слухняною маленькою жертвою викрадення, точнісінько такою, як Елізабет Смарт. Бо я був підлітком.
Газети роздмухували цю тему десь із тиждень, особливо таблоїди, частково тому, що Марсден був «наркобароном», але найбільше галасу наробили фотографії, знайдені в його кімнаті паніки. І Ліз вийшла типу героїнею. Дивно, але факт. «КОЛИШНЯ ПОЛІЦІЯНТКА ГИНЕ, ВБИВШИ ДОНА ПОРНОТОРТУР», — волав заголовок «Дейлі Ньюз». Жодних згадок про те, що вона втратила роботу внаслідок внутрішнього розслідування і позитивного тесту на наркотики. Однак про те, що вона допомогла знайти останню бомбу Гранатомета, перш ніж купа покупців у супермаркеті злетіла в повітря, все-таки згадали. Репортер «Посту», напевно, пробрався в будинок Марсдена («Таргани в будь-яку шпарину пролізуть», — сказала мама), а може, в них були фотки будинку в Ренфілді, бо їхній заголовок проголошував: «УСЕРЕДИНІ ДОМУ ЖАХІВ ДОННІ ХР’ЯКА». Маму він страшенно розсмішив, і вона сказала, що вміння газети «Пост» вживати апостроф — непогана паралель до рівня їхнього розуміння американської політики.
— Слово «хряк» пишеться без апострофа, — пояснила вона, коли я спитав.
Та нехай, мам. Як скажеш.
68
Минуло зовсім небагато часу, інші новини потіснили Дім жахів Донні Хряка з перших шпальт таблоїдів, і моя слава в школі потьмяніла. Усе було так, як Ліз розповідала про Чета Аткінса: люди швидко забувають. Переді мною знову постала проблема — як заговорювати з дівчатами, а не чекати, коли вони самі підійдуть до моєї шафки, з великими підмальованими тушшю очима й випнутими губками, намащеними блиском, щоб зі мною перетерти. Я грав у теніс і пробувався на роль у виставі, яку ставив клас. Зрештою мені довірили тільки два рядки, але я вклав у них усю душу. Я грав у відеоігри з друзями. Повів Мері Лу Стайн у кіно й поцілував її. А вона поцілувала мене у відповідь, і це було супер.
Пришвидшуємо перегляд, завершуємо перегортанням сторінок календаря. Пішов 2016-й, потім 2017 рік. Інколи мені снилося, що я на тій сільській дорозі, і я прокидався, затуляючи рота долонями й думаючи: «Невже я свистів? Господи, невже я свистів?» Але ті сни турбували мене дедалі рідше. Іноді я бачив покійників, але нечасто, і вони не були страшними. Одного разу мати спитала, чи я досі їх бачу, і я відповів, що вже майже ніколи, бо знав, що вона від цього почуватиметься краще. А мені хотілося полегшити їй життя, бо вона багато поганого пережила, я це розумів.