— Може, ти переростеш, — сказала вона.
— Може, й переросту, — погодився я.
І тут ми потрапляємо в 2018-й. Наш герой Джеймі Конклін уже вимахав понад метр вісімдесят два, відростив еспаньйолку (яку мама тупо ненавиділа), вступив у Принстон і був майже дорослий, щоб голосувати. А коли в листопаді будуть вибори, то вже буду достатньо дорослий.
Я сидів у своїй кімнаті, обклавшись підручниками, бо на носі маячили іспити, аж тут задзижчав телефон. То була мама, дзвонила з іншого «Убера», цього разу дорогою на Тенафлай, де нині мешкав дядько Гаррі.
— Знову пневмонія, — сказала вона, — і думаю, цього разу він уже не вибереться, Джеймі. Мене попросили приїхати, а таке роблять лише тоді, коли справи серйозні. — Помовчавши, вона додала: — Смертельно.
— Я приїду якнайшвидше.
— Ти не мусиш.
Підтекст був такий, що я все одно ніколи його не знав, принаймні в ті часи, коли він був розумним чуваком, який будував кар’єру собі й сестрі в жорсткому світі нью-йоркського книговидання. А цей світ і справді може бути жорстким. Я тепер працював у офісі — лише кілька годин на тиждень, здебільшого папірці заповнював, — тому знав, що це правда. І правда те, що я мав лише розмиті спогади про того розумника, який мусив би залишатися розумним значно довше. Але я збирався їхати не заради нього.
— Я автобусом.
А це вже легко, бо саме автобусом ми завжди їздили в Нью-Джерсі в ті часи, коли «Убери» й «Лифти» були нам не по кишені.
— Твої тести… ти ж маєш готуватися до іспитів…
— Книжки — це унікально портативна магія. Десь я це вичитав. Візьму з собою. Побачимося на місці.
— Може, доведеться залишитися на ніч, — сказала вона. — Ти впевнений?
Я підтвердив.
Не знаю точно, де я був, коли помер дядько Гаррі. Може, в Нью-Джерсі, може, досі перетинав Гудзон, а може, саме дивився на стадіон «Янкі» зі свого засраного пташками вікна автобуса. Знаю тільки, що мама чекала на мене біля інтернату — його останнього — на лавці під розлогим тінистим деревом. Очі були сухі, але вона курила сигарету, чого я вже давно за нею не помічав. Вона міцно мене обійняла, і я її так само. Я вдихав пахощі її парфумів, той старий солодкий аромат «Ла ві е белль», який завжди повертає мене в дитинство. До того маленького хлопчика, який вважав, що його зелена рука-індичка — це мегакруто. Питати мені не довелося.
— Менш ніж за десять хвилин до мого приїзду, — сказала вона.
— Ти як, у порядку?
— Так. Сумно, але й полегшало від того, що все це нарешті позаду. Він прожив значно довше за людей, хворих на те саме, що в нього було. Знаєш що? Я тут сиділа й думала про три прольоти, шість по землі. Чув про таке?
— Здається, чув, ага.
— Інші хлопці не брали мене з собою гратися, бо я була дівчиськом. Але Гаррі сказав, якщо мене не візьмуть, то й він не гратиме. А він був популярний. Незмінно найпопулярніший. Отак я й виявилась, як то кажуть, єдиною дівчиною в команді.
— А ти добре грала?
— Офігенно, — сказала вона і розсміялася. А потім потерла одне око. Все-таки сльози. — Слухай, мені треба побалакати з місіс Акерман — вона тут усім командує — і підписати кілька папірців. А потім спущуся в його кімнату й гляну, чи там не треба щось одразу забрати. Хоча не уявляю, що б це могло бути.
У мені ворухнулася тривога.
— А він не?..
— Ні, сонечко. У них тут є бюро ритуальних послуг. Я домовлюся, щоб завтра його перевезли в Нью-Джерсі та… ну, ти розумієш, усе, що пов’язано зі смертю. — Вона трохи помовчала. — Джеймі?
Я подивився на неї.
— Ти ж не… не бачиш його?
Я усміхнувся.
— Ні, ма.
Вона взяла мене за підборіддя.
— Скільки разів тобі казала? Не називай мене так. Хто каже «маа»?
— Ягнята, — відповів я. І додав: — Ага-ага-ага.
Це її розсмішило.
— Почекай мене, синку. Я ненадовго.
Вона зайшла всередину, а я подивився на дядька Гаррі, який був навіть ближче, ніж за десять футів від нас. Він там весь час стояв, у тій самій піжамі, в якій помер.
— Привіт, дядьку Гаррі, — сказав я.
Відповіді не було. Але він дивився на мене.
— У тебе досі Альцгеймер?
— Ні.
— То ти вже одужав?
Він подивився на мене з найтоншим проблиском гумору.