— Та, мабуть, так, якщо «помер» — це по-твоєму «одужав».
— Вона сумуватиме за тобою, дядьку Гаррі.
Жодної відповіді, але я й не очікував на неї, бо то не було запитання. А одне запитання до нього я мав. Він міг не знати відповіді, та є одна стара приказка: не спробуєш — не дізнаєшся.
— Ти знаєш, хто мій батько?
— Так.
— Хто? Хто це?
— Я, — відповів дядько Гаррі.
69
Я майже дописав (а пам’ятаю ще, як думав, що тридцять сторінок — це багато!), але ще не кінець, тому не згортайте, поки не заціните ось що.
Мої дідусь і бабуся — єдині дідусь і бабуся, як виявилось, — загинули дорогою на різдвяну вечірку. Якогось гуляку, що вже заправився різдвяною радістю, занесло через три смуги чотирисмугового шосе, і він врізався в них лоб у лоб. П’яниця вижив, хоча з ними так часто буває. Мій дядько (він же мій батько, як виявилось) був у Нью-Йорку, коли надійшла звістка, ходив по кількох різдвяних вечірках, вів світські бесіди з потрібними людьми: видавцями, редакторами й письменниками. Його агенція на той час була ще зовсім нова, і дядько Гаррі (любий татусь!) наче заблукав у темному лісі, доглядав крихітну купку розпаленого хмизу і сподівався, що з нього розгориться багаття.
Він повернувся додому в Арколу — це містечко в Іллінойсі — на похорон. Після всього в Конклінів були поминки. Лестера й Норму любили, тому прийшло багато людей. Хтось приніс їжу, хтось — випивку, цього хрещеного батька багатьох неочікуваних діток. Тія Конклін, яка в той час щойно випустилася з коледжу й працювала на першій роботі в аудиторській компанії, випила чимало. Як і її брат. Ой-ой, правда?
Коли всі розходяться по домівках, він знаходить сестру в її кімнаті, вона лежить на ліжку в комбінації та гірко плаче. Гаррі лягає поруч і пригортає її. Просто щоб утішити, розумієте, але одна втіха веде до іншої. Лише один раз, але разу вистачає, і через пів місяця дядько Гаррі — знову в Нью-Йорку — відповідає на телефонний дзвінок. Невдовзі по тому моя вагітна мати переходить на роботу в агенцію.
Чи змогла б літературна агенція Конкліна досягти успіху в цій жорсткій конкурентній сфері без неї, чи купка хмизу й листя, розпалена моїм батьком/дядьком, згасла б у струмочку білого диму, перш ніж він встиг би докинути солідні дрова? Важко сказати. Коли все почало розкручуватись, я лежав у люльці, пісяв у памперси й агукав. Але в роботі вона була крута, це я точно знаю. Якби не це, агенція пішла б на дно, коли фінансові ринки накрилися мідним тазом.
Я вам так скажу: навколо дітей, народжених від інцесту, циркулює багато брехливих міфів, особливо коли це зв’язок «батько-донька» й «сестра-брат». Так, можуть бути проблеми зі здоров’ям, і так, імовірність їх мати трохи вища, коли йдеться про інцест, але думати, що більшість таких дітей народжується з розумовою відсталістю, одним оком чи клишоногістю? Повна туфта. Я дізнався, що в дітей, народжених від інцесту, справді є один найпоширеніший дефект — це зрощені пальці на руках чи ногах. Я маю шрами на внутрішній частині між середнім та підмізинним пальцями лівої руки від хірургічного втручання — їх відокремлювали, коли я був іще немовлям. Коли я вперше спитав про ці шрами (мені тоді було років із чотири-п’ять, не більше), мама сказала, що лікарі розрізали мені пальчики ще до того, як вона принесла мене додому з пологового.
«Простіше простого», — запевнила вона.
І авжеж, є ще одна річ, з якою я народився і яка може бути якось пов’язана з тим, що колись давно, потерпаючи від горя й алкоголю, мої батьки зблизилися трохи більше, ніж належить братові та сестрі. А може, моя здатність бачити мерців не має з цим нічого спільного. У батьків, яким ведмідь на вухо наступив, буває, народжується диво-співачка; у неграмотних народжуються видатні письменники. Іноді талант з’являється нізвідки. Чи так принаймні здається.
Хоча ні, стривайте, секундочку.
Уся ця історія — вигадка.
Я не знаю, як Тія і Гаррі стали батьками непосидющого немовляти на ім’я Джеймс Лі Конклін, бо я так і не розпитав Гаррі детальніше. Він би розповів мені — мертві не можуть брехати, як ми вже з’ясували, — та тільки знати я не хотів. Я розвернувся й пішов у інтернат шукати матір одразу після того, як він промовив те слово — «я». Він за мною не подався, і я більше ніколи його не бачив. Я думав, він прийде на поховальну службу чи на цвинтарний похорон, але його там не було.
Дорогою назад до міста (автобусом, як у давні добрі часи) мама спитала, що зі мною. Я запевнив, що все добре, просто намагаюся звикнути до думки про смерть дядька Гаррі.
— Таке враження, що в мене випав молочний зуб, — сказав я. — В мені утворилася дірка, і я постійно її відчуваю.