— Я розумію, — вона мене обійняла. — Зі мною те саме. Тільки я не сумую. Не розраховувала на це і не сумую. Бо насправді його вже давно не стало.
Приємне це відчуття — коли тебе обіймають. Я любив маму і досі люблю, але того дня збрехав їй, і то було не лише замовчування. За відчуттями це не нагадувало втрату зуба; мені здавалося, в мене виріс іще один зуб, той, для якого не було місця в роті.
Деякі деталі додають правдоподібності історії, яку я вам щойно розповів. Лестер і Норма Конкліни справді загинули через п’яного водія дорогою на різдвяну вечірку. Гаррі справді повертався в Іллінойс на їхній похорон; я розкопав статтю в газеті Арколи, «Рекорд Геральд», де було сказано, що він виголошував надгробну промову. Тія Конклін справді звільнилася з роботи й переїхала в Нью-Йорк, допомагати братові в новій літературній агенції, на початку наступного року. А Джеймс Лі Конклін і справді дебютував у цьому світі через дев’ять місяців чи десь так після похорону, в лікарні «Ленокс Гілл».
Отож, ага-ага-ага і так-так-так, усе могло бути саме так, як я розповів. Про це свідчить чимала порція логіки. Але також усе могло відбуватись якось інакше, і цей розвиток подій міг мені значно менше сподобатися. Зґвалтування молодої жінки, яка напилася до нестями, наприклад, і це діяння скоїв її п’яний хтивий брат. Причина, чому я не спитав, проста: я не хотів знати. Чи міркую я над тим, обговорювали вони аборт чи ні? Іноді міркую. Чи тривожить мене, що від свого дядька-батька я успадкував більше, ніж ямочки на щоках, які з’являються від усмішки, чи перші проблиски сивини в чорному волоссі в ніжному віці двадцяти двох років? А якщо відверто, то чи боюся я, що почну втрачати розум у все ще ніжному віці — в тридцять, тридцять п’ять чи сорок? Так. Звісно боюся. За даними, які я знайшов у інтернеті, мій батько-дядько мав ранню сімейну хворобу Альцгеймера. Вона вичікує сприятливого часу в генах PSEN1 та PSEN2, і є спеціальний тест: треба плюнути в трубочку і чекати результату. Мабуть, пройду його.
Згодом.
Ось що цікаво — перечитую ці сторінки й бачу, що поступово моє письмо поліпшується. Не подумайте, що я проголошую себе рівнею Фолкнеру чи Апдайку, насправді я маю на увазі, що я вдосконалився в процесі роботи, а на мою думку, в житті майже з усім так. Я просто мушу надіятися, що в іншому я теж буду вправнішим і сильнішим — коли знову зустрінуся з тією тварюкою, яка вселилася в Терріо. Бо я зустрінуся. Істота не з’являлася мені на очі з того вечора в будинку Марсдена, коли Ліз побачила в дзеркалі щось таке, що відібрало в неї розум. Але вона досі чигає на мене. Я це відчуваю. А насправді знаю, хоч і не знаю, що воно таке.
Та це не має значення. Я не збираюся жити з навислим над головою питанням, чи не з’їду я з глузду в середньому віці, і не житиму в постійній тіні тієї потвори. Занадто багато моїх днів вона знебарвила. Те, що я — дитина інцесту, видається кумедною дрібницею порівняно з чорною шкірою Терріо, яка світить крізь тріщини мертвим світлом.
Упродовж тих років, що минули, відколи та тварюка вимагала в мене повторного змагання, нового ритуалу Чуді, я перечитав багато різного. І натрапив на багато дивних забобонів і чудних легенд — оповідок, які не потрапили в книжки Ріджиса Томаса про Роаноук чи Стокерового «Дракулу». Про одержимість живих демонами написано чимало, але я ще жодного свідчення не знайшов про істоту, здатну вселятися в мертвих. Найближче, що я знайшов на цю тему, — історії про зловорожих привидів, а це насправді геть не те саме. Тому я досі без поняття, з чим я маю розбиратися. Знаю тільки, що розібратися мушу. Я свисну, воно примчить, ми зчепимося в обіймах замість ритуального прикушування язика, а далі… що ж. Далі буде видно, правда?
Так, буде. Побачимо.
Згодом.