Така піраміда залежить від того, що інвестори мають бути задоволені прибутками й не тільки не забирати з Фонду початкові інвестиції, а й докладати ще. Якийсь час схема працювала добре, та 2008 року, коли економіка обвалилася, майже всі учасники Фонду зажадали свої гроші назад, а грошей на місці не виявилося. Маккензі був дрібним спекулянтом порівняно з Мейдоффом, королем фінансових пірамід, але він влаштував старому Берну непогану конкуренцію: прийняв понад двадцять мільярдів доларів, а на рахунках Фонду залишалося мізерних п’ятнадцять мільйонів. Він сів у тюрму, що дало людям сатисфакцію, але, як іноді казала мама, «запеклість — не харчі, а помста не сплачує рахунків».
— Усе гаразд, усе гаразд, — казала вона мені, коли новини про Маккензі пішли по всіх телеканалах і в «Таймс». — Не переживай, Джеймі.
Однак темні кола під її очима свідчили про те, що сама вона сильно переживала, і на це в неї було багацько підстав.
Ось про що я дізнався згодом: усі активи, до яких мама тоді мала доступ, зводилися приблизно до двохсот тисяч, і це включно з її та моїм страховими полісами. А яка фінансова відповідальність на ній висіла, вам краще не знати. Просто згадайте, що наша квартира була на Парк-авеню, офіс агенції розташовувався на Медісон-авеню, а заклад, де доглядали за неповносправними, в якому жив дядько Гаррі («Якщо це можна назвати життям», — так і чую материн голос), був у Паунд-Ридж, а це приблизно так само дорого, як звучить.
Перше, що зробила мама, — закрила офіс на Медісон. Після того вона працювала з дому, з Палацу-на-Парк, принаймні якийсь час. Частину орендної плати вона покрила авансом, перевівши в готівку ті страхові поліси, про які я згадував, зокрема й бра́тів, але цього могло вистачити на вісім-десять місяців, не більше. Здала в оренду квартиру дядька Гаррі в Спіонку. Продала «рендж-ровер» («Джеймі, все одно нам у місті машина ні до чого») і купу перших видань різних книжок, зокрема й «Подивись на свою домівку, янголе» Томаса Вулфа з автографом. Над цим вона плакала і сказала, що й половини справжньої вартості за нього не отримала, бо ринок рідкісних видань також у задниці завдяки купі продавців, яким так само припекло отримати готівку, як і їй. Нашу картину Ендрю Ваєта теж довелося продати. І щодня мама проклинала Маккензі за те, що він такий злодюжний грошолюбний бидлячий членососний кривавий ходячий геморой. Часом прокльонів перепадало й дядьку Гаррі: вона казала, що вже до кінця року той поселиться за сміттєвим баком і так йому і треба. Задля справедливості слід додати, що згодом вона шпетила саму себе за те, що не послухалася Ліз і Монті.
— Почуваюся коником-стрибунцем, який бавився все літо замість працювати, — одного вечора сказала вона мені. Здається, в січні чи лютому 2009-го. На той час Ліз іноді залишалася ночувати в нас. Але не тієї ночі. Того разу я чи не вперше помітив пасма сивини в гарному рудому маминому волоссі. А може, я запам’ятав тому, що вона розплакалась і настала моя черга її втішати, хоча я ще був зовсім малим і не вмів як слід цього робити.
Того літа ми переїхали з Палацу-на-Парк у значно тісніше помешкання на Десятій авеню. «Не помийка, — прокоментувала мама, — і ціна нормальна». А ще: «Не я буду, якщо поїду з міста. Це буде все одно що викинути білий прапор. Я почну втрачати клієнтів».
Агенція, звісно, переїхала разом з нами. Офіс розташовувався в тій кімнаті, де могла бути моя спальня, якби становище не було таким гівняно-патовим. Тому моєю кімнатою стала комірка, що прилягала до кухні. Там було спекотно влітку і холодно взимку, зате добре пахло. Думаю, раніше там була комора, де зберігалися харчі.
Мама перевела дядька Гаррі в заклад у Бейонні. Про це місце краще розказувати якнайменше. Найкращим у ньому було, мабуть, те, що бідолашний дядько Гаррі все одно не розумів, де він; мочитися в штани він з таким самим успіхом міг і в готелі «Беверлі-Гілтон».
Що ще я пам’ятаю про 2009-й та 2010-й? Мама перестала відвідувати перукарню. Перестала обідати з друзями, а з клієнтами агенції обідала тільки в разі крайньої потреби (бо саме вона мала оплачувати чеки). Багато нового одягу не купувала, а коли купувала, то в крамницях зі знижками. І почала пити більше вина. Значно більше. Були такі вечори, коли вони з подругою Ліз — фанаткою Ріджиса Томаса й детективкою, про яку я вам казав, — могли добряче разом насинячитися. Наступного дня мама була червоноока й дратівлива, сновигаючи своїм «офісом» у піжамі. Іноді вона співала: «Знову все гівняно, знов понуре небо сране». У такі дні ходити в школу було полегшенням. У державну, звісно, школу; часи, коли я вчився у приватній, були позаду, завдяки Джеймсові Маккензі.