Петро, їсти хочеться, аж шкура болить.
Одарка, їсти хочеться? То ото цілого хліба умекати?… Видно, не сам клав, а ще й другим давав.
Петро. Кому там другим?… З самого ранку не їли і не обідали.
Одарка. А я їла, а я обідала, прокляті? Так нема того, щоб підождати матері, що б'ється, як та риба об лід, настачаючи на вас, каторжних!.. Як черва та, точете, як іржа, їсте!
Петро. Ми ж тільки по маленькому шматочку одрізали!
Одарка. По маленькому? А чого ж то з цілого хліба тільки он який крайочок зостався? Святі його їли, чи що? Видно, іроде, другим голодрабцям носив.
Петро. Та побий мене, боже, коли кому й крихту давав!.. Ми оце недавнечко тільки увійшли.
Одарка. Недавнечко увійшли, а, небійсь, цілого хліба стріскали? Брешеш, бісів сину, ти, видно, на вигін носив і другим давав.
Петро. Ій-богу, нікому не давав!
Одарка. Брешеш!.. Геть з моїх очей, а то битиму! (Петро мерщій виходе з хати. До Оришки). А ти біля печі притулилася, запихаєшся?
Орися. Мені, мамо, Петро дав тільки скибоцку.
Одарка. Скибоцку!.. Слова вимовити як слід не вмієш, а жереш, як та свиня!.. Геть і ти з моїх очей, не стовбич передо мною. (Орися мерщій вибіга з хати і зустрічається з Ївгою).
Вихід ІІІ
Ївга. Чого се ти, Одарко, кричиш? На дітей гримаєш?
Одарка. Господи! Хіба ж у мене діти як діти!
Ївга. Шкоду яку зробили?
Одарка. Та шкоду ж… Он бачиш, – з дому йшла – цілий хліб зоставляла, а вернулася – он який тільки крайок застала… Потріскали, прокляті!
Ївга. Та не проклинай дітей, Одарко!.. Малі – вибігаються – їсти хотять.
Одарка. Господи! Де ж його брати, де його настачити на таку черву? Треба ж розміряти з тим, що зосталося… А що ж зосталося?… Учора два хліби спекла… Якщо зосталося борошна ще на два хліби, то й добре… Думала, двох хлібів хоч на три дні стане; а вони за сьогодні один більший укутали… Завтра знову заходжуйся учиняти… посліднім учини! Та ще ж і спекти чимсь треба?
Ївга. Тепер, Одарко, літо. Багато топлива не треба.
Одарка. То що ж, що літо? Що ж я на сонці спечу чи на своєму серці, що ні вдень, ні вночі не перестає горіти.
Ївга. Хіба таки не знайдеться кізячка або трісочки, сушничку якого?… Літом все горить!
Одарка. Та ти ж ішла оце в хату? Бачила, чим вона огороджена? Які були старі тини – все за зиму попалила, а нагородити було нічим – хіба своїми пальцями!.. Де ж ти того сушничку або трісочки візьмеш?… А кізячка… Хіба ота одна курка, що мусила її у неділю на базар однести та продати, щоб борошна прикупити, – хіба, кажу, ота курка нанесе кізячків?
Ївга (усміхнувшись). Оце вигадала яке! Де ж таки видано, щоб після курей та кізяки були?
Одарка. Ото ж то й є!.. А скотини в мене зроду не було. Пару овечат завів був покійник, та прийшлося збути, щоб хоч сяк-так його поховати… Був ще підсвинок – здох, собака – і та з голоду змандрувала!.. Що ж у мене є? Гола душа, та дрантям прикрите тіло, та отих двоє ненажерливих ротів… от тобі й усе!.. При таких достатках і розбери, та розміркуй, як можна в світі прожити… Радніша – якби земля передо мною розступилася, – зразу піти під землю, щоб уже нічого не бачити, не чути!
Ївга. Оже, Одарко, не одчаюйся. Ще, може, тобі бог і радість пошле.
Одарка. Буде вже й так радіти. Від радощів та сміхів аж зуби повипадали!
Ївга. Не журись. Знайдеться така підпора, що й зуби повставляє.
Одарка. Та що це ти плещеш таке? Мов не при своїм умі!
Ївга. Чого не при своїм умі? Он же у тебе діти є? Дасть бог, син виросте… ожениться; невістку багату візьме… От тобі й поміч буде.
Одарка. Дожидайся того, поки воно буде! Черви раніше твоє тіло у землі сточать, ніж діждешся, поки син хоч виросте.
Ївга. То бог знає, скільки тобі доведеться жити… А може, твоє щастя і раніше до тебе прийде. Знаєш: щастя, як трясця, кого схоче – того й нападе.
Одарка. Відкіля воно візьметься? Хіба з неба впаде?… Так такого чуда тепер Не буває.
Ївга. А може, й буде?
Одарка. Може, кому то й чудо буває; а мені нівідкіля його ждати.
Ївга (лукаво). А ти жди… то воно й прийде.
Одарка. Годі казна-що молоти! Краще ти позич мені борошна, як у мене не стане.
Ївга. І борошна позичу… Чому не позичити?… Прийди або хлопця пришли, – і кізячків дам… сушничку набереш.