Одарка (радо). Ох, спасибі тобі, Ївго! Хоч ти мене зарятуй, бо… доведеться пропасти, та й годі!
Ївга. Зарятувати можна. Чому не зарятувати, коли чоловік у пригоді?… Гріх тому буде, хто такого не зарятує.
Одарка. Спасибі, спасибі тобі, Ївго!.. Ти не повіриш, як мені життя дозолило!
Ївга. Та годі скаржитись на життя… Ти сама винувата!
Одарка (здивовано). Я?… Чим винувата?
Ївга. Усім!.. У тебе є дочка?
Одарка. Яка дочка?
Ївга. Яка дочка?… Старша… Химка.
Одарка (довго дивлячись на Ївгу, гордо). Нема в мене такої дочки і не було ніколи!
Ївга. От бач, як зразу стрибнула вгору!.. Чого? – Кажуть: голе, як бубон, а гостре, як бритва, – то так оце й ти… Убожество тебе – он як – обсіло, а гордощів не видавило з тебе… Видно, ще мало біди терпіла!
Одарка. Коли б моїм ворогам хоч сотня частина того, то вони б уже давно згинули!
Ївга. Ото ж то, бач, і є… А тебе, видно, ніщо не бере: не хочеш покаятися.
Одарка. У чому?… Перед ким мені каятися?
Ївга. Та от дочці – не хочеш забути її вчинки. А якби на неї не сердилася та простила, то й вона тобі у пригоді стала… може б, і вона допомогла.
Одарка. Ївго! прошу тебе: не згадуй мені її… Не згадуй отії гадини, що кругом мого серця аж тричі окрутнулася… сушить його, кров з його ссе!
Ївга. А я тобі все одно буду товкти: хіба вона така одна? Багато тепер на світі таких повелося… Що ж будеш робить?… Багато є таких, що зіб'ють з пантелику дурну-необачну голову!.. Не ремствуй на неї: може, вона – он як – кається, та що вдієш?… Що скоїлося – не поправиш…
Одарка. Що ж мені – кланятися їй? Іти до неї та прохати?
Ївга. Чого тобі до неї іти? Вона сама до тебе прийде; ти тільки прости.
Одарка. Нічого їй до мене приходити: не гнала я її від себе і приймати не буду.
Ївга. Ото-то й є, що ти не по-матерньому поступаєш… Ну, посердилася на неї, погримала, та пора ж і перестати… Подумай, Одарко: ти вже стара людина… Бог його знає, який твій вік довгий… Умреш та з собою й прокльони занесеш своїй дитині… Яке їй щастя на сім світі буде, коли рідна мати прокляла?
Одарка (помовчавши, журливо). А вона ж мені якої слави наробила?… Хіба ж я її не гляділа, хіба не ростила, доброму розумові не навчала?
Ївга. Якби ж то усі доброго розуму слухалися, то й дурних би та нещасних на світі не було… Що ти будеш робити? Молоде – дурне!
Одарка. Бог його знає, може, й я винувата, що не попускала їй ні в чім… щодня гризла, просвітку не давала… Звісно – обридне слухати гризню!.. Що ж коли мій норов такий, коли лихо та злидні так дозолили, що живого місця не знайдеш в душі, щоб не ятрилося та не боліло!.. Може, й втекла через те, що гризла, щоб не чути тії гризні… (Помовчавши). Та чому ж вона мені спершу не сказала? Чого утьоком те зробила?
Ївга. Та й чудна ти, Одарко, яка! Подумай таки: як про те та сказати матері?… Щоб зв'язала або на цеп узяла?
Увіходе Грицько.
Вихід ІV
Грицько. Здорова, кумо… Як ся маєш, як ся поживаєш?
Одарка. Доброго здоров'я, куме. Отаке, як бач, наше життя: зо дня на день перебиваємося, смерті дожидаючи… а її нема та й нема!
Ївга. Журиться, Грицьку, твоя кума.
Грицько. Дурна журба, коли за смертю журиться. Найшла за чим журитися? Вона сама прийде.
Одарка. Чому ж вона не йде?
Грицько. Видно, господь не велить.
Одарка. Прошу ж його, молю!..
Грицько. Бо про дурне просиш… Як там кажуть: якби господь послухав дурного чередника, то давно б увесь скот згинув!
Ївга. Оте ж і я їй кажу… У тебе, кажу, дітки малі зосталися, треба їх до розуму довести.
Грицько (до Ївги). І розумно кажеш: треба їх до пуття довести.
Одарка. Світ не без добрих людей. Може, другі знайдуться, що краще від мене се діло оборудують.
Грицько. Знову дурне плетеш!
Ївга. Уже як чужа матка, то гірше, ніж чужа хатка… А – чужа хата – гірша ката!
Одарка. Он уже одну виростила і до розуму довела… Буде з мене.
Грицько. Що ж там буде?
Одарка. Так… І птиця сміється, не тільки люди.
Грицько. А ти начхай на тих птиць та людей! Яке їм до того діло?
Ївга. Ото ж і я їй кажу, так – ні! І слухати не хоче.
Одарка. Добре вам те казати, бо ви на собі не звідали тії образи.
Грицько. Якої образи?… То дурниця все, гордощі наші! Якби ти не гордувала своєю дочкою, не складала на неї великих надій, то ніякої б і образи не було.