Грицько (передаючи хліб Одарці). Благословляй, стара.
Одарка. Грицьку! Ти хрещений батько Химчин… Нема ж рідного… не… дожив… (Плаче).
Грицько. Та знаю, знаю… Посадженним бути?… Вони ще як учора до мене приїхали, то прохали – поклопотати за їх перед тобою та й посадженним батьком бути… Добре, буду. (Становиться уряд з Одаркою, Іван і Химка вклоняються).
Одарка. Господи! благослови її і пошли їй щасну долю! (Благословляє Химку, потім обнімає і цілує її. До Івана). Благословляю і тебе, мій несподіваний зятю!.. Люби мою дитину, бережи її… (Благословляє Івана).
Іван (вклоняючись). Будьте покойни, матушка. На то уж я Химку люблю.
Орися (до Ївги). Він блесе… Він Химу буде бити…
Ївга. Та цить!
Грицько. Благослови вас, боже, на все добре… Щоб вас щастя не покидало, а лихо до вас не завертало. (Благословляє).
Петро. Коли б то весілля у Химки скоріше… Отоді то вже я і наїмся і потанцюю!
Заслона пада
– СПРАВА ЧЕТВЕРТА —
Городська Химчина кватиря. Невеличка хата. На праву руч – піч; біля неї зачинені двері, що ведуть у хазяйську половину; з лівого боку хисткий столик, покритий білою скатертиною. Біля столу стоїть два поламаних стула; на одному край вікна сидить Химка, сумно поглядаючи у його.
Вихід І
Xимка. Ох-хо-хо!.. Сиди, Химко, та виглядай у вікно своє щастя, коли то воно до тебе заверне… (Зітхнувши). Ніколи, мабуть, не діждешся його! Не на те тебе родили, не такою долею обділяли… Думала замужем його знайти; а знайшла таке, що й самій гидко дивитись, а не то щоб людям похвалитися!.. Іван хати не держиться: будень прийде – зранку і до пізнього вечора на роботі; а в неділю чи в свято – з трахтиру його не витягнеш, хіба опівночі діждешся… Та все грошей йому давай – не настачиш. За два місяці сотню рублів, що панич на весіллі подарував, рішив до копієчки… А за кватирю не заплачено; хазяїн похваляється, що вижене. Я біля того білля, рук не покладаючи, щодня полощуся, а йому – байдуже. Що зароблю сама – отим тільки й живемо, – себе й його годую; а він, – бог його знає! – де свої заробітки діває, додому ні копієчки не приносе… Все, видно, в тому бісовому трахтирі зоставляє; а може, отій поганці віддає… Кажуть же, що Фенька не на місці, а небійсь, у новій одежі щодня його біля мосту виглядає, щоб, як з роботи вертається, перейняти та в трахтирю затягти… Де ж його на оту одежу набрати, коли він не справляє?… Господи! невже ж моя доля така? невже мені отак довіку каратись?
Увіходе Фенька.
Вихід ІІ
Фенька. Іван дома?
Xимка (прикро глянувши на неї). Чого ти до нас тьопаєшся? Чого тобі треба?
Фенька. Я не до тебе, я до Йвана.
Xимка. А тобі до його що за діло?
Фенька. Значить, єсть, коли прийшла… Не твоє дєло!
Xимка. Не моє діло? Ох ти, помийнице гидка! Що ж я таке, що мені немає до того діла? Я ж його жінка!
Фенька. Ну то што, што ти жінка? Великая, бач, персона!.. Ти жінка, а я люблю его. Ти обманом переманула єго до себе, а тепер я от тебя буду єго переманювати… От тобі і увесь сказ!
Xимка (призро дивлячись на Феньку). Безстиднице! срамотнице!.. І в тебе язик повертається отаке мені у вічі казати?… Вон з моєї хати, поки я тобі голови твоєї паршивої не обскубла!
Фенька. Короткія у тебя руки!.. Да што с тобой, глупой, разговарювати? (Швидко виходе).
Вихід ІІІ
Xимка (тремтячи уся). Господи! куди ж се я піймала[сь], де се я опинилася? Чи між людьми я живу, чи люті звірі мене полонили?… Видно, я між звіротство ускочила, бо серед людей не чутно таких річей. Хто скаже їх вінчаній жінці?… Чи, може, я справді не вінчана? Так ніт же: усі бачили, сам бог бачив, як ми перед ним у церкві на рушнику ставали, шлюб приймали… А вона плеше, що я його обманом переманювала і що тепер вона його буде до себе переманювати. Оце каже мені, його жінці?., прямісінько, не соромившись, у вічі каже!.. І язик у неї повертається отаке казати, не задубів він у неї, колом не став у горлянці, рота їй набік не повернуло?… Господи! що ж се таке, скажи ти мені? Невже так можна? невже отак довіку буде? Хіба ж я оцього ждала, подаючи йому свою руку?… Ждала я спокою тихого, дожидалася щастя веселого, а вийшло – одна мука мученська!.. Змалку – голоднеча та колотнеча далися узнаки; тільки трохи й заспокоїлася, як до панича перейшла… Дорогою ціною той спокій достався мені: честі позбулася, лихої слави набулася. Справжнього покою не знала душа моя і там, та хоч не клопоталася про завтрішнє… А тепер – роздирають тебе на десятеро: спокою як не було, так і немає!.. Та тоді тільки одна думка не давала моїй душі заспокоїтися; а тепер ціла хмара укрила мою голову, і кожна з їх рве та щипає за серце!