На порозі появляється Xимка. Іван, углядівши її, мерщій насуплюється, видає, що сердитий.
Вихід IХ
Xимка. Ти вже дома. А Федора не бачив?… Де Федір? (Іван, швидко ходячи по хаті, мовчить). Федора, питаю, не бачив.
Іван (сердито). Пущай він тобі повіситься!
Xимка (прикро глянувши на Івана). Чого се? Такий приятель?
Іван (ще грізніше). Ну то што, што приятель? (Приступаючи до неї). Пущай він, кажу, тобі або на тобі повіситься!
Xимка (здвигнувши плечима). Отака ловись! Що се на тебе за ґедзь напав?
Іван (грізно приступаючи до неї і важко дишучи). А ти де била? Де?… У єго?.. У-у… Ти знову за давнє принялася? Старовину згадала?.. У єго, бач, подушки м’які… постіль – біла!
Xимка (злякано). Що це ти плетеш? Господь з тобою!
Іван. Разві ти задля сего заміж ішла?
Xимка (пориваючись його перебити). Іване…
Іван. Цить… Мовчи!.. Я задавлю тебе! Як ту жабу, розтопчу. (Задихаючись). Гадино! Обвилася ти кругом мого серця… Замишляла з ним проти меня… Ну, кажи, хвалися, што ви нараялися удвох? Какої гіркої отрути піднести своєму чоловікові?
Xимка. Та господь з тобою, Іване! Оханися. Я ходила до панича.
Іван. А я ж про кого кажу? Про какого супостата товчу тобі? (Хапа її за руку). Так ти била у єго? Бачила єго?
Xимка. Переказував, щоб прийшла узять сорочки помити.
Іван (хижо зареготавшись). Чи й не стирали, бува, удвох?… Де ж ті сорочки, де?
Xимка. Та постій же. Дай хоч слово виговорити… Так оце я й бігала та не застала дома… Лакей переказував прийти увечері.
Іван (злякано). І ти підеш? Підеш увечері?
Xимка. А що ж мені робити? Треба ж чимсь заробляти. Ти ж нічого додому не приносиш, не знаю, де свої заробітки діваєш. Треба ж чимсь жити. Он хазяїн переказував: як не заплатите за кватирю, то щоб вибирались.
Іван. То отаким способом заробляти?… Хай буде трижди проклятий той час, як я тебе забачив, познакомився с тобою, руку тобі подав!.. Задля чого? Штоб ти насміялася надо мною? (Закрива лице руками і, наче знічев'я, мота головою).
Xимка. Та що це ти вигадав, Іване? Заспокойся… Великим господом богом покленуся, що я ні в чім не провинилася перед тобою. Що це тобі на думку таке зійшло?
Іван. То ти… ти не підеш до єго? (Чуло до неї). Химо! прошу тебе: не ходи. Заспокой ти мою мученую душу. Усі її на шматочки розривають… Не чого я і загулял, што немає мені спокойствія на світі… Думал: с тобою щастя добуду.
Xимка (палко до його). Іване, голубе мій! Ось заспокойся… Заспокойся, кажу. Викинь оту думку з своєї голови. Невже ти думаєш, я ворог твій? Нащо ж я тобі слово подавала? Я не городська яка-небудь повія, що сьогодні до одного горнеться, а завтра – другого обнімає. Що до якого часу дурна я була, поквапилася на великі обіцянки і согрішила перед богом, – то правда тому. Ти ж сам бачив те. Я не крилася ні перед ким. А що перед тобою я не винна, то…
Іван (перебива її). То ти не винна?
Xимка. Чим хоч, заприсягну.
Іван. А мені одно в праве ухо плеще, а друге – в ліве доводе, што ти вийшла за меня заміж на те, штоби только тим заміжжям прикритись.
Xимка. Не слухайся, мій голубе, лихих людських річей. То вони, зарячись на наше щастя, таке плетуть. Не пішла б я за тебе ніколи, якби тебе не любила, не жила [б] ні одного дня з тобою, якби не покохала!.. По правді кажу тобі оце, як перед богом.
Іван. Ні, я не стану тепер слухати людей… А ти до єго не ходи. Как перестанеш ходити, то ніхто нічаво і не скажеть.
Xимка. Та я ж йому обіцяла сорочки мити.
Іван. Разві він не знайдьоть другу? Багато вас. Хай другой і віддайоть.
Xимка. Та все ж заробіток мені. То треба ще когось шукати, а то – готове діло.
Іван. Ат! Знайдем, как захочемо, і других. Я тепер, как ти меня заспокоїла, то знову приймуся за дєло. А то мені і робота в голову не йдеть, только заливаєш своє горе отією отрутою. (Набік). Ну што ж далі? Как же тепер насчет деньжат?