Xимка. Голубе мій! То ти уже не будеш отак жити, як досі жив? Кинь таке життя, хай йому! Ми як приймемося удвох за роботу, то, може, через рік або через два і на свою хату зберемося. А знаєш: чужа хата – гірше ката! Нема краще, як своя буде. Як я біля неї буду ходити? І підмету, і підмажу, щоб чисто усюди було.
Іван (набік). Сама навела… Хорошая зацепочка! (До Химки). Хату, говориш? Я знаю одну хату. Гарна хата… Далеченько трохи, а добрая хата. Сходно можна б купити, ежелі б гроші.
Xимка. А скільки за неї просять?
Іван. Хвалились люди, за п'ятсот віддають… А хата з огородом, побольш тисячі стоє.
Xимка (радо). У мене є аж шість сотень!.. Тільки (понуро)… От ти заказуєш до панича не ходити, а… гроші у його.
Іван. У єго?… Почому ж ти їх не взяла?
Xимка. Як же його узяти? Він положив на книжку у банці. Як треба, каже, буде – візьмеш.
Іван. То книжка у тебе?
Xимка. Ні, у його. Треба буде піти.
Іван. О-о!..
Xимка. Ти не віриш мені? Заприсягну великим богом, що я тільки книжку візьму!.. Одначе не гаразд, що я йому обіцяла сорочки мити… Мабуть, треба на сей раз уже і сорочки узяти… Треба, знаєш, діло тонко вести! Візьму на сей раз, помию, та й одішлю… Перекажу, щоб другу собі шукав… Правда, Іване?
Іван. Печьоть мене оте, што ти кажеш!
Xимка (образливо). Який-бо ти ревнивий… Я ніколи й не думала, щоб ти був такий. Господи! і моїм клятьбам не ймеш віри?
Іван. Ну, ну… На етот раз пущай уже будеть по-твоєму. Только… (ласкаво до неї). Пущай ето будеть упосліднє.
Xимка. Голубе мій! Вір мені: ніхто тебе так не любить, як я тебе люблю!
Іван. Да я вєрю, только ти… не обмани.
Xимка (палко). Любий мій! (Обніма його і, беручи за ухо, стиха скубе). А це тобі, щоб ти так ніколи не робив, як досі… Не будеш?
Іван. Не буду, Химо… Ех, заживьом ми с тобою у своїй хаті! Ти кажеш: хазяїн похвалявся, што вижене?
Xимка. Переказував, щоб заплатили. Як не заплатите, каже, то судом витребую і з хати вижену.
Іван. От, чортов син! Разві ми багато зажили? Єщо і місяця не пройшло.
Xимка. Місяць, Іване, на тім тижні вийшов.
Іван. Ну што ж, што на тім тижні? Великая, бач, сила, как за місяць не заплачено!.. А в своїй хаті, Химо, не треба нікому платити: сам пан, сам і господин!
Xимка. І справді… Боже, яка я буду рада своїй хаті! Знаєш, Іване… як купимо хату, матір до себе переведемо… Що їй там, бідній, робити на хуторі з своєю хатою, як нема землі? Та вже і старіються мати; нездужають самі польове хазяйство вести. Краще прираємо матері продати свою хату та до нас перейти жити. Ти, може, знову поступиш на залізницю…
Іван. Знайдьом мєсто.
Xимка. Мого брата біля себе будеш держати, хай навчиться майстерству. А ми з матір'ю будемо білльо мити. Сестра ще мала, а як підросте – буде нам помагати. Знаєш, – усі укупі, увесь рід! Добре буде. Чи й занедужає хто, – буде кому доглянути; та й так, як більше у хаті, то охвітніше. А може… може нам господь і сімействечко пошле. Буде бабуся утішатися та доглядати онуків… Правда, Іване?
Іван. А розуміється…
Xимка. Побіжу я зараз до панича. Он уже сонце хоче сідати. Може, він вернувся додому… Зараз возьму гроші та й драла назад!
Іван. Только не барися.
Xимка. Минуточкою, хвилиночкою!.. Не ітиму – летітиму. (Мерщій убирається і йде. Повернувшись до його, з-за порога). Подумай тільки, Іване, своя хаточка буде?! (Мерщій скривається).
Вихід Х
Іван. Думай собі про свою хату, нужна она мені!.. Кажеш: ніхто меня так не любить, как ти любиш? Ну і люби… То – твоє дело! А от как денежки до моїх рук поймаються, то ето будеть уже моє дело… А добре – шестьсот рубликов! Сейчас куплю собі срібні часи с цепочкою… штоби довга била – через усю шию. Такую саме куплю, как у одного звозчика видал. Ловкая цепочка!.. Одьожу нову справлю; ета уже зносилася… Новую, тонкого сукна нада, штоби на себя так глаза і брала!.. Ну, та єщо што? Та об етом єщо подумаємо… Тут нада денежки добить… А не мало: шестьсот рублей! (Усміхаючись підходе до дверей і стука). Фёдоре. Федоре!
Федір (з-за дверей). А што?
Іван. Клюйоть, брат!
Федір (за дверима). Клюйоть, кажеш?