Палажка. Звідкіля?
Xимка. З банку.
Палажка. З банку?… Ну, так і є. То-то Фенька позавчора хвалилася, що їй треба з Іваном до банку іти. – Буду, каже, себе за Іванову жінку видавати… Ото ж вони удвох злигалися та й посіли твої гроші!
Xимка (рішуче). Я піду… Тіточко! скажіть, де він гуляє? Піду одберу хоч те, що не прогайнував досі. А отій сучці очі повидираю! (Бігає несамовито по хаті).
Палажка. Куди ти? Куди? (Становиться біля дверей). Не пущу, бо ще душогубство буде.
Xимка. Пустіть… Все рівно, – як немає щастя, то нащо те і життя здалося?
Усилковується одпихнути Палажку. Та не пускає. На сей саме час увіходять Одарка, Грицько і Ївга – трохи надвесіль.
Вихід ІІІ
Одарка. Що це ти, дочко?
Xимка (кидаючись до матері). Матінко! рідная! Пропала моя головонька! (Плаче).
Палажка. А ви мати її будете? От і гаразд, що ви налучилися, – угомоніть її.
Ївга. Химо, Химо! Що це з тобою? Чого се ти побиваєшся?
Грицько. От тобі й приїхали в гості! Умер хто, що ти, Химо, таке ревище підняла?
Xимка (ламаючи руки, з плачем). Ох, краще б умерти, ніж отаку наругу терпіти!
Одарка. Та що скоїлося, скажи ти мені? Чого ти так бунтуєш та вбиваєшся?
Xимка. Матіночко! Що мені розказувать і як його розказувати? Хай вам тітка Палажка розкажуть. (Прилягаючи на стіл, плаче).
Одарка (до Палажки). Розкажіть мені, будь ласка, що тут вчинилося?
Палажка. Що ж тут розказувати? Коротко розказувати. Ускочила ваша дочка, як риба у сітку… От і побивається!
Одарка. Ох, чуло ж моє серце недобру годину! Всю дорогу його наче гадина яка ссала.
Грицько. От тобі й почнуть з загадок. (Грізно). Химко! не скигли! Одарко! годі тобі вбиватися. Кажіть краще, тітко, що тут трапилося. Гуртом обсудимо, то, може, що і пригадаємо, як горю запомогти.
Xимка. Ох, ніхто ж тепер моїй дурній голові запомоги не дасть! (Плаче).
Ївга. Та годі, Химко. Угамуйся. Дай хоч тітці розказати, що тут у вас скоїлося.
Xимка. Обдурив мене, обшахрав зовсім отой вражий син, щоб його грім побив та свята блискавка запалила! А над нею, проклятущою, щоб світ не світав і сонце праведне не сходило! (Плаче).
Грицько. Ну, скажіть ви мені: чи можна що розібрати, що оце ви плещете? Хоч би десять рабинів докупи зібралося, то й вони б нічого не втяли. Сказано – баби!.. Цитьте! Дайте отій тітці толком розказати, що тут заводиться?
Палажка. Та що ж тут заводиться? Те, що між людьми завжди буває, як убереться проміж їх пройдисвіт всесвітній, – оббере, обшахрає, та й годі! Казала я Химці; не вір раклові, не вдаряй на те, що він, наче снігур той, розрядився, то – ракло раклом!.. Усе на йому чуже, усе мошенством добуте!.. Так ніт же, – повірила, ще й заміж пішла.
Одарка. Що ж він, знущається над тобою? Нівечить тебе?
Ївга. Ох, він гаспидський син! Хіба над ним розправи нема?
Xимка (з плачем). Ні, він, мамо, не б'є мене.
Палажка. Не б'є по голові, а, небійсь, до серця доходить. Нащо йому бити, та й за що його бити, як він хати не держиться, по трахтирах сновигає, з другими гуляє!
Ївга. Та й тільки то? То того ти, Химо, й плачеш? Я думала: б'є… Тьфу ж на тебе! Начхай на його, та й годі. З твоєю вродою я б десять кращих від його знайшла!
Грицько. От уже й устряла, зводниця!
Ївга. А що ж на його дивитися? Трясця його батькові! Він гуля, а я б не погуляла?
Грицько. Та цить, сороко скреготлива!
Xимка. Він же присягався, божився… Я йому гроші віддала.
Одарка. Які, дочко, гроші? Де у тебе гроші взялися?
Xимка. Не питайте, мамо!.. (Рішуче). Шість сот рублів панич мені на хазяйство надбав.
Ївга (з жахом). Аж шістсот рублів?
Грицько. Не мала сума. Нащо ж ти йому віддала?
Xимка. Хату хотів купувати. Назнав, каже, двір, що продається. Я й віддала.
Одарка. Ох, господи! Що час, то не легше. (Сідає біля столу і, підпершись рукою, наче скаменіла).
Палажка. А йому аби запопасти гроші. От він їм тепер і втирає очиці!
Грицько. Ххе-е!.. А давно ти йому віддала?
Xимка. Сьогодні третій день пішов.
Грицько. Що ж ти, питала його, де він дів їх?
Xимка. Та я його і в вічі не бачила! Як узяв гроші, як скрився, та й по сей час.